Глава 2

Юнак почав збирати тарілки, час від часу позираючи на Діану, яка лежала на матраці, дивлячись перед собою. Якщо тато не прийде до тями, їй немає від кого чекати допомоги. А як дізнатися, чи повернулася до нього свідомість?

– Тобі краще не драконити її! – подав голос світловолосий чоловік, повільно підвівшись. – У неї вдома проблеми, тож вона у нас нещадна!

– З головою у неї проблеми! – буркнула Ді, торкнувшись щелепи, яка несамовито боліла. – І домашні, напевно, це помітили!

Він не втримався й розреготався. Добре, що хоч комусь в цій ситуації весело. Бо вона не бачила підстав для веселощів.

– А ти жартівниця! – видавив він. – Я поважаю таку рису характеру! Не влаштовуєш істерик, не плачеш, а навіть жартуєш з цього приводу!

– А що залишається робити людині, приреченій на смерть? – запитала вона.

– Твій батько ще не прийшов до тями, тож сиди тут тихо, приречена! – буркнув він.

– Він втратив багато крові…

– Знаємо! – відповів юнак. – Якщо будеш хорошою дівчинкою, то кайданки вдягати не буду!

Ді нічого не залишалося, як пообіцяти поводитися гарно.

Обід чи вечерю їй приніс темноволосий юнак у масці. Він поставив біля неї тарілки й штовхнув її ногою.

– Підводься! – наказав він. – За тарілками прийду через двадцять хвилин…

Після вечері Діана вкуталася в ковдру й принишкла. Навкруги темрява, хоч око виколи. День зараз чи ніч – невідомо!

Жодного вікна тут немає. Один єдиний люк на стелі. І той виходить в басейн з водою. І як звідси вибратися? Як можна втекти від цього смороду? Бо тут все покрито пліснявою. І грибок забиває носа неприємним запахом. Це напевно від того, що над кімнатою басейн. Цікаво, де її тримають? В її рідному місті чи там, де навчається? Якщо він сказав, що тато ще не прийшов до тями, то швидше за все – вона в місті, де народилася. А скільки у них басейнів? Безліч! І як виявити, де саме її тримають? А от басейну з шістьмастами тонами води може не так і багато?

Та нащо їй знати, де вона. Що це дасть? Навіть якщо і вдасться вгадати місце її перебування. Як повідомити про це батькову охорону? «Ти знаєш, що її наказали не чіпати», – врізалося в мозок. Тобто? Якщо її планують убити, то хто віддав наказ її не чіпати? Ці троє лише виконавці, а десь ще є замовник? І схоже він – віддає наказ не завдавати їй болю. А чого? Може планують повернути її додому? Якщо батько погодиться, то її відпустять?

Це звичайно було б круто! Ось тільки, якби її думки виявилися правдою! Та це лише мрії!

Так в роздумах дівчина й заснула. Розбудив її черговий скрегіт замка. Повільно відкривши повіки, Ді помітила, що в отворі дверей з'явився жіночий силует. Дідько! Невже ця нещадна? І чого їй потрібно?

Діана повільно відкинула ковдру й сіла, втупившись на викрадачку масці. А та, підсвічуючи ліхтариком, принесла їй їжу.

– Привіт! – буркнула вона. – Як щелепа?

– Могла бути й краще, якби дехто не розмахував кулаками! – відповіла Діана, з-під лоба поглянувши на незнайомку.

– Сама винна! – фиркнула викрадачка, поставивши перед нею тарілку з гамбургерами. – Не варто було говорити мені такі слова!

Діана лише важко зітхнула й нічого не відповіла. Не потрібно драконити цю нещадну! Хай собі зловтішається, поки має час. Бо якщо її врятують звідси, тоді цій нещасній не позаздриш!   

А дівчина пройшлася перед нею взад і вперед.

– Не хочеш зі мною говорити? – запитала вона, здивовано поглядаючи на те, як Діана пила колу й жувала гамбургери. – Не варто ображатися на мене!

– Я й… не ображаюся! – кинула Діана, вп'явшись зубами в соковитий гамбургер. – Ми ж не друзі, щоб просити один в одного вибачення. Ні тобі, ні мені це не потрібно! То який сенс з того, що я буду на тебе ображатися?

– Напевно, ти дивуєшся, що я серед викрадачів? – запитала дівчина, сівши перед Діаною на брудну підлогу в позі арабського султана.

– Не зовсім! – відповіла Ді, надпивши коли з пластикової склянки. – Певно, в тебе на те є причини!

– Моя донька… хвора! – видавила з себе незнайомка.

Ді поперхнулася від слів цієї навіженої й голосно закашлялася.

– Що?

– У неї виявили лейкемію… Знаєш, що це? – запитала викрадачка.

Діана не могла прийти в себе після таких слів. Вона дивилася на дівчину в масці, жодного разу не блимнувши повіками.

– Ти зверталася в організації, які допомагають… хворим дітям? – запинаючись, запитала вона, відклавши гамбургер в сторону. Апетит зник.

– Ти жартуєш? – аж підскочила викрадачка й кинулася метатися по кімнаті, як звір загнаний в клітку.

– Це не жарт…

– Та так і будуть люди віддавати тобі кошти? Фантазія! Та й годі! – просичала вона. – Знаєш, скільки грошей мені потрібно? Такі гроші жодна благодійна організація не збере!

Діана не хотіла щось доводити. Зараз ця незнайомка розлючена та зневірена, тож може знову накинутися на неї.

– Скільки років доньці?

– Два… буде…

Мама рідна! І в неї виявили рак крові? Це страшно!

– Він вражає тканини Моллі, що формують кров та кістковий мозок. А також зачіпає лейкоцити. І дівчинка втрачає вагу на очах. А руки, спина вся в гематомах, ніби її б'ють.

– Гроші за моє викрадення допоможуть їй вилікуватися? – запитала Діана, підтягнувши коліна до грудей та обхопивши їх руками.

– Так! Правда її чекає операція по пересадці кісткового мозку і купа післяопераційних відновлювальних процедур, але це шанс! Розумієш? Це шанс врятувати Моллі!