Розділ 118

За кілька днів мене нарешті виписали. Повітря надворі все ще було морозним, але цього разу воно більше не лякало — воно здавалося чистим, прозорим і свіжим, як наш новий початок.

Захар поїхав разом із нами. Він твердо пообіцяв, що з минулим, небезпекою та будь-якими «темками й мутками» остаточно покінчено. Брат влаштувався в невеличкому флігелі поруч із нашим будинком — там була затишна кімната, де він із задоволенням облаштувався. Захар став моїм особистим водієм і надійним плечем, нарешті знайшовши власний спокій і правильний шлях.

Усі брудні інтриги й таємниці остаточно розсипалися на порох. Виявилося, що Вероніка підло й нахабно збрехала про дитину — експертиза підтвердила, що батьківство Андрія не має під собою жодного підґрунтя. Вона остаточно заплуталася у власних пастках і нарешті отримала своє покарання — позов до суду за наклеп.

А Андрій... Андрій здавався чоловіком, який дивом знайшов свій найцінніший скарб. Точно як дракон, що охороняє своє золото.

Він особисто стежив за кожним моїм кроком, кутав у теплі м'які пледи, варив ароматні трав'яні чаї й щовечора годинами сидів поруч, поклавши широку гарячу долоню на мій живіт і стиха розмовляючи з нашою донькою. Поруч із нами постійно крутився шестирічний Стас, який від мене практично не відходив. Малий обережно притулявся вушком до мого живота, із захватом слухав, як штовхається малеча, і щодня з дитячим нетерпінням розпитував, коли ж нарешті з'явиться його молодша сестричка. А Андрій став люблячим чоловіком і батьком.

Новий рік ми зустріли разом — у тихій, майже магічній домашній атмосфері. У вітальні м'яко мерехтіли гірлянди, у каміні затишно тріщали дрова, а під великою ялинкою Стас із радісним криком розпаковував свої подарунки. Захар щиро посміхався, щипаючи племінника за щоки й піднімаючи келих за наше нове життя. А під відлік останніх секунд старого року Андрій ніжним дотиком повернув моє обличчя й торкнувся моїх губ глибоким поцілунком.

— З Новим роком, моя душе, — прошепотів він тоді.

А вже після новорічних свят, у прозорій тиші січневих днів, ми зіграли весілля.

Це не було гучне чи пишне свято для спалахів камер — лише ми, наш дім, укритий білосніжним килимом свіжого снігу, і найрідніші люди. У вітальні панувало м'яке світло, за вікном тиха зимова днина грала сніжинками, а шестирічний Стасик із серйозним і гордим виглядом тримав оксамитову коробочку з обручками.

Коли Андрій одягав мені на палець обручку, його руки ледь відчутно тремтіли.

— Більше ніколи не знімай її, принцесо, — тихо прошепотів він, цілуючи мої пальці й дивлячись на мене з такою глибокою любов'ю й ніжністю.

У цей момент наша донечка знову м'яко й чітко штовхнулася зсередини, ніби даючи свою найголовнішу згоду.

Андрій обійняв мене зі спини, притискаючи до своїх широких теплих грудей і поклавши руки на мій округлий живіт, а Стас міцно вхопився за мою долоню. Ми стояли біля вікна, дивилися на січневе сонце, що грало на снігу, і я нарешті відчула це всім серцем: шторм остаточно закінчився. Ми вдома, і ми — справжня, велика сім'я.