Розділ 117

Захар тривожно примружився, не поспішаючи виконувати моє прохання. Він уважно вдивлявся в моє бліде обличчя, намагаючись зчитати справжні емоції за цією моєю звичною захисною маскою.

— Як ти, Злато? — тихо запитав він, не випускаючи моєї долоні. — Точно все добре? Ти справді готова його бачити?

— Так, — відповіла я тихо, майже беззвучно.

Я на мить знову заплющила очі, намагаючись приборкати каламутну бурю в грудях і зібрати докупи рештки сил. Цієї розмови все одно було не оминути.

Захар важко зітхнув, ще секунду повагався, а потім повільно підвівся зі стільця. Він обережно провів долонею по моєму волоссю, злегка стиснув плече й рушив до виходу.

За дверима пролунало кілька стишених фраз, важкі кроки, і за мить біле полотно дверей знову м'яко відчинилося.

У палату тихо, ніби боячись порушити мій спокій, увійшов Андрій.

— Привіт, — сказав він тихо, переводячи погляд на монітор.

— Привіт, — відповіла я так само тихо.

Він зробив кілька повільних кроків до ліжка, наче під ногами було крихке скло. Його погляд на мить затримався на екрані монітора, де все ще ритмічно й чітко лунав звук маленького серця.

Тук-тук-тук-тук...

Він важко видихнув. Здавалося, лише в цю секунду з його плечей упав той нелюдський тягар, який він ніс на собі всі ці місяці.

— Вона... — Андрій на секунду запнувся, і його голос здригнувся. Він повільно перевів погляд із монітора на моє обличчя. — Серце б'ється так швидко...

— Це нормальний ритм для малюка, — мовила я, намагаючись тримати голос рівним, хоча всередині від його близькості все знову натягнулося, мов кришталева струна.

Він виглядав виснаженим. Тіні під очима стали ще темнішими, риси обличчя — гострішими, а в зазвичай упевненому погляді застигла така глибока, нестерпна втома, якої я в ньому ніколи раніше не бачила.

Андрій повільно опустився на край стільця, де щойно сидів Захар. Він підніс руку, наче хотів торкнутися моєї долоні чи провести пальцями по щоці, але в останню секунду завмер і опустив її назад, так і не наважившись переступити цю невидиму межу.

— Навіщо ти втекла, Злато? — прошепотів він, і в цьому питанні не було ані гніву, ані докору — лише глухий, випалюючий біль. — Навіщо ти залишила каблучку?..

Я затамувала подих, відчуваючи, як у горлі знову підступає важкий, гарячий клубок.

— Я залишила тобі не тільки каблучку, Андрію... — тихо, але виразно промовила я, дивлячись йому просто в очі. — На твоєму столі залишився щоденник. Я залишила тобі все. Усі свої таємниці, усе своє минуле. Уся правда була там... Усе, від чого я стільки років намагалася вберегти нас.

Його обличчя здригнулося, але він мовчав, слухаючи кожне моє слово.

— Я мусила піти, — здушено додала я, і гаряча сльоза все ж скотилася по щоці. — Я боялася…

— Злато... — прошепотів він ледь чутно.

Він повільно заплющив очі, і я побачила, як здригнулися його плечі. Цей сильний, завжди непохитний і холодний чоловік зараз сидів переді мною повністю зламаним.

У тиші палати лише ритмічний стукіт серця нашої доньки нагадував про те, що ми все ще дихаємо.

— Ти справді думала... що я міг повірити в це? — його голос здригнувся, ставши важким, хрипким від стримуваного болю. — Що я дозволив би комусь бодай пальцем торкнутися тебе?

Андрій повільно нахилився вперед і сперся ліктями на коліна, опустивши голову на зчеплені в замок тремтячі пальці.

— Я прочитав щоденник, Злато. Увесь. Від першого до останнього слова.

Моє серце пропустило удар, а в грудях усе стислося в крижаний вузол.

— Я прочитав усе, що ти ховала в собі роками... — він повільно підвів на мене очі, і в їхній темній глибині я побачила стільки розпачу, що мені стало важко дихати. — І краще б я виривав собі серце, ніж дізнавався, через яке пекло ти пройшла на самоті. Як ти могла мовчати?.. Як ти могла подумати, що твій біль або твоє минуле можуть змусити мене відвернутися?

Він нарешті підніс руку й дуже обережно, ледь торкаючись, провів кінчиками пальців по моїй щоці, збираючи гарячу сльозу. Його долоня була палючою, і від цього дотику по моєму тілу пробіг знайомий трепет.

— Жодні кайданки, жоден суд і жодна Вероніка в цьому світі не змогли б забрати тебе в мене, — тихо, але із залізною переконаністю промовив він, вдивляючись у мої очі. — Єдине, що здатне мене знищити, Злато... це твоя втеча. Навіщо ти позбавила мене права захистити тебе?

— Я боялася, що все зруйнується... — здушено прошепотіла я, відчуваючи, як сльози знову застилають очі. — Твоя репутація, твоє ім'я, усе твоє життя... Я не могла допустити, щоб через мене й моє минуле ти втратив усе, що будував роками.

Монітори біля ліжка миттєво відреагували — ритмічний стукіт на приладі почав прискорюватися, а датчики тривожно запищали.

— Злато, тш-ш... Не хвилюйся, будь ласка, — Андрій стривожено перебив мене, підходячи на пів кроку ближче. Він налякано кинув погляд на екран приладу, що спалахував, а потім знову повернувся до мене.

Він не відводив від мене очей ні на секунду.

— Можна до тебе підійти... принцесо? — тихим голосом запитав він, завмерши за пів кроку від ліжка.

Я подивилася на його тремтячі руки, на змучене обличчя й зрозуміла, що більше не маю сил...

— Так... — сказала я ледь чутно.

— Злато... — знову прошепотів він, роблячи цей останній крок до мого ліжка.

Я більше не мала сил тримати дистанцію. Підняла тремтячі руки й міцно, скільки вистачило сил, обійняла його за шию, гарячково уткнувшись обличчям у його плече.

— Вибач мені... Вибач... — слова плуталися.

І все. Останній захисний бар'єр упав, і греблю стримуваних місяцями сліз остаточно прорвало. Я ридала на його грудях, безсила приховувати свій біль, свій страх і те, як сильно я за ним сумувала.

— Тш-ш... Все, моя принцесо, все... — Андрій міцно, але водночас неймовірно обережно пригорнув мене до себе, ховаючи обличчя в моєму волоссі. Його широкі груди важко здіймалися від здушеного подиху. — Не плач... Не плач, благаю, моя душе. Все вже позаду. Я поруч.