Розділ 116

Морозне, кришталево-чисте повітря обпікало легені з кожним подихом. Пальці вже давно заніміли від холоду, поки я діставала з миски вогкі речі й вивішувала їх на мотузку біля будинку. Тканина майже миттєво ставала цупкою й твердою на тріскучому морозі.

Аж раптом унизу живота спалахнув такий гострий, розривний біль, що з моїх грудей вирвався глухий, здушений стогін. Повітря миттєво вибило з легенів. Світ перед очима боляче хитнувся, закружляв і швидко почав занурюватися в суцільну, липку чорноту.

У цей самий момент двері будинку рипнули — Захар вийшов на ґанок із цигарками в руках, збираючись запалити.

— Захаре... — ледь чутно видихнула я, безсило простягаючи руку.

Земля під ногами просто зникла. Я почала падати, лише невиразно чуючи, як із гуркотом випадає з моїх пальців пластикова миска, і відчуваючи новий, ще сильніший спалах нестерпного болю.

— Злато! — дикий, переповнений жахом крик Захара прорізав тишу подвір'я. Він кинув цигарки просто в сніг і в останню мить встиг підхопити мене, не давши впасти на промерзлу землю.

Його сильні, тремтячі руки міцно притиснули мене до себе, але моє тіло вже не слухалося.

«Тільки не це... Благаю, тільки не це...» — гарячково билася в згасаючій свідомості єдина розпачлива думка. «Я не можу втратити своє сонце... Не можу...»

Світ остаточно згас, і я провалилася в глибоку, крижану невагомість під супровід панічного голосу брата.

Повіки були важкими, зліпленими й гарячими, наче наповненими піском. Я ледь змогла розплющити очі.

Палаюче біле світло боляче вдарило по сітківці. Чужі стіни, специфічний їдкий запах антисептиків і медикаментів... Лікарня. Де я?..

Голова важко налилася болем, думки плуталися, але найстрашнішим був жах, що крижаною рукою стиснув моє горло. Дитина! Мій малюк... Моє сонце... Я затамувала подих, гарячково прислухаючись до власного тіла, але... не відчувала болю. Усередині панувала дивна, важка тиша, від якої ставало тільки моторошніше.

А потім я відчула це.

Тонкий, гарячий дотик. Чиясь тепла, рідна долоня міцно й обережно стискала мої занімілі пальці.

Я завмерла. Серце в грудях зробило шалений, розривний поштовх, і в наступну секунду медичні прилади, до яких я була підключена, просто збожеволіли. Монітор вибухнув частим, панічним, безперервним пищанням, розриваючи тишу палати.

— Злато... ти прокинулася, — тихим, здушеним голосом промовив він.

Я повільно повернула голову. Поруч із моїм ліжком стояв Андрій. Змучений, із темними тінями під очима, але з таким божевільним, виснаженим і водночас полегшеним поглядом, що в мене перехопило подих.

У цю ж секунду двері палати з гуркотом розчинилися, і всередину вбігли лікарі й медсестри, налякані різким стрибком мого пульсу.

Я не могла вимовити й слова. Горло пересохло, губи не слухалися, але наші погляди зчепилися, мов залізо, не здатні розірвати цей важкий, болісний контакт. У його очах було стільки всього — біль, провина, нестримне кохання й дикий страх за мене.

— Пане Сікорський, вийдіть! Вийдіть негайно! — суворо вигукнув лікар, владно стаючи між нами.

— Злато... — він не зводив із мене очей, до останнього не випускаючи моєї руки, поки медики вже силоміць виштовхували його до дверей. — Злато, все добре, я тут...

— Пане Сікорський, вийдіть із палати, ви заважаєте! — наполегливо повторив лікар, перекриваючи мені огляд і залишаючи мене сам на сам із безнастанним пищанням моніторів і дикою бурею всередині.

Коли суматоха з лікарями трохи вщухла, а шум у голові влігся, я знову розплющила очі.

Поруч із моїм ліжком сидів Захар.

— Захаре... — прошепотіла я знесилено.

Мій погляд миттєво впав униз, і липкий жах знову стиснув горло. Я гарячково сіпнулася, намагаючись опустити долоню до живота, і ледь не вирвала з вени крапельницю. Пластикова голка боляче врізалася в шкіру, але мені було байдуже.

— Все добре, Злато! Все добре, тихіше... — Захар обережно, але міцно перехопив мою руку, притримуючи її.

Він розвернув до мене невеличкий портативний монітор, що стояв біля кушетки, і натиснув кнопку на приладі.

Тишу палати раптом прорізав швидкий, чіткий, ритмічний звук.

Тук-тук-тук-тук...

Це було найпрекрасніше, найгучніше й найважливіше звукове диво у світі.

— Слухай... — голос Захара затремтів від прихованих емоцій, а на обличчі з'явилася полегшена посмішка. — Твоя принцеса... З нею все добре. Вона сильна, як і її мама.

Принцеса... Дівчинка...

Гаряча сльоза покотилася по моїй щоці, але це були сльози полегшення. Моє сонце живе. З нею все гаразд.

Захар на мить опустив очі, його вираз обличчя став винуватим. Він важко зітхнув, не випускаючи моєї долоні.

— Злато... Я так злякався, коли ти впала на морозі... Світ просто рухнув. Я не знав, що робити, й подзвонив йому. Вибач мені, будь ласка.

Я повільно, важко вдихнула лікарняне повітря. Легені пекли, але в голові трохи прояснилося. Отже, це Захар покликав його... Це Захар дав йому адресу.

— Де він?.. — тихо, ледь чутно запитала я, дивлячись на зачинені білі двері палати.

— Його не пускають, — відповів Захар. — Лікарі сказали, що тобі потрібен абсолютний спокій, і попросили його зачекати в коридорі, щоб ти не хвилювалася.

Я на секунду заплющила очі, слухаючи, як у динаміку приладу безупинно б'ється маленьке, відважне серце моєї доньки, поки за дверима палати чекав Андрій.

— Нехай увійде, — мовила я з гірким, ледь помітним сарказмом. — А то він зараз ті двері з завіс зніме.