Розділ 115

Потяг важко здригнувся й повільно рушив геть від перону. Колеса застукотіли по рейках — монотонно, безжально, відраховуючи кілометри між моїм минулим і невідомим майбутнім.

Нічого, Злато... Ти впораєшся. Мусиш упоратися.

Тремтячими пальцями я дістала телефон і швидко набрала коротке повідомлення Захару: написала, що вже виїхала, і передзвоню йому, щойно буду на місці. Відправила його й одразу відклала телефон на вузький столик біля вікна.

Не минуло й хвилини, як екран спалахнув. Пролунав дзвінок. Раз. Другий. Потім повідомлення.

Серце впало кудись у прірву, обриваючись від кожного звуку. Це дзвонив Андрій. І тієї ж миті в моїй голові промайнула лише одна думка: я не можу відкрити його повідомлення. Не можу відповісти. Не можу зробити жодного кроку назад.

Усередині залишилися лише абсолютна, крижана порожнеча й нестерпний біль, що випалював мене зсередини. Його дзвінок і повідомлення пекли очі, мов розпечене залізо. У голові боляче зашуміло, світ довкола остаточно втратив чіткість. Руки тремтіли так сильно, що я ледь влучала по сенсору, намагаючись вимкнути телефон.

Нарешті екран згас, зануривши купе в тишу. Все. Перерізано останню нитку.

Мун влігся поруч із Маром на м'якому сидінні, притискаючись до нього.

Я опустилася поруч із ними, обхопила себе руками й заплющила очі. Серце розривалося на криваві шматки, кожен ковток повітря віддавав тупим болем у грудях, але я знову й знову вперто повторювала в порожнечу, мов закляття:

— Нічого... Все буде добре. Все обов'язково буде добре. Ми впораємося... ми впораємося.

Минув місяць.

Місяць моєї великої, пафосної втечі від минулого життя. Я сильна. Я обов'язково впораюся. Я взагалі вже майже досягла рівня майстра виживання: навчилася розпалювати піч із третьої спроби, розрізняти п'ять відтінків сірого на місцевому ринку й переконувати Муна, що звичайний сир із тутешнього гастроному нічим не гірший за той французький, який йому колись купували.

Мун, щоправда, дивився на мене як на божевільну й щоразу робив такий вираз, ніби я зраджую його високі гастрономічні стандарти. Але якщо серйозно — я поверталася до себе. Повільно, по крихтах, крізь легку самоіронію та сміх із власної драматичності. Якщо вже й бути трагічною героїнею, то хоча б із вимитим волоссям і трохи засмаглими щоками.

Я майже переконала себе, що опанувала це життя. Сьогодні я поверталася з невеликого магазину, тримаючи в руках паперовий пакет із хлібом і сухим кормом. День був сонячним, вітер приємно обдував обличчя, і я навіть спіймала себе на думці, що вперше за цей місяць не хочу плакати.

Аж раптом перевела погляд на дорогу — і серце боляче стиснулося десь у п'ятах.

Біля мого хиткого паркану стояв високий хлопець у джинсовці, спершись на старенький велосипед, і уважно роззирався довкола.

Пакет ледь не випав із моїх рук.

Я кинулася до нього, майже не відчуваючи під собою ніг.

— Захаре... Це ти?! — здушено вигукнула я.

Він різко повернувся на мій голос. Його обличчя на мить застигло від подиву, а потім повільно розпливлося в знайомій, трохи насмішкуватій посмішці.

— Привіт, сеструхо, — мовив він, оглядаючи мене з ніг до голови. — Та що з тобою? Ти як привид... Де ти взагалі взяла цей светр?

Я хотіла відповісти щось гостре, видати якусь свою фірмову колкість про його велосипед чи зачіску... Але вся моя вибудувана за цей місяць броня розсипалася в одну-єдину мить.

Я не витримала.

Сльози просто бризнули з очей, і я, кинувши той клятий пакет просто на траву, з розбігу повисла на шиї в брата.

— Ей-ей, ну ти чого... — Захар від несподіванки аж похитнувся, але відразу міцно обхопив мене руками, притискаючи до себе й утикаючись носом у мою маківку. — Ну не плач... Не плач, сестричко... Я ж знайшов тебе. Все добре.

Захар улаштувався столяром у місцеву майстерню — жодних сумнівних схематозів чи небезпечних справ, лише чесна, важка робота з деревом. А я, зі свого боку, влаштувалася продавчинею в невеличкий місцевий магазинчик біля дому.

Наближалася зима. Новорічні свята принесли з собою шалений ажіотаж, і роботи в магазині стало надто багато. Захар щодня сварився на мене: наполягав, що мені не потрібно так виснажуватися, благав сидіти вдома або хоча б берегти себе. Але я вперто стояла за стійкою. Нам потрібні були гроші, бо...

Так, я була вагітна. Я дізналася про це не одразу, а коли здогадалася — жах і розпач накрили мене з головою. Я боялася. Боялася зізнатися самій собі, боялася думати про майбутне. Боялася навіть дозволити собі подумати про те, що під серцем ношу його дитину.  Але животик уже повільно округлювався, і приховувати це далі було просто неможливо.

Я принципово не дивилася новини й не заходила в соцмережі. Захар кілька разів приносив додому якісь свіжі журнали та газети — я бачила на обкладинках знайомі обличчя, фотографії з гучними статтями й заголовками, які явно стосувалися Андрія, Вероніки та всієї тієї біди... Але я не могла змусити себе прочитати жодного слова. Я просто відверталася.

Замість цього я схудла ще більше, виглядала виснаженою, і Захар знову й знову сварився, що так жити не можна, що я нищу себе. Але мені потрібно було працювати. Мені потрібно було чимось зайняти руки й голову, щоб не збожеволіти, і просто... просто жити далі. Заради цієї маленької точки тепла під серцем.