Розділ 114

Я повернулася до кімнати й почала гарячково скидати речі у валізу. Руки не слухалися, косметички й одяг летіли вглиб сумки абияк. У скронях молотом стукотіла одна-єдина думка, яка тримала мене на ногах: «Якщо все це вибухне зараз... Вероніка досягне свого й не чіпатиме Андрія. Вона не торкнеться його бізнесу, не заплямує його ім'я. Не чіпатиме Андрія. Я все візьму на себе...»

Макс підійшов до ліжка й підхопив діамантовий ланцюжок Вероніки.

— Я візьму це, — тихо промовив він.

Я лише мовчки похитала головою, не маючи сил навіть вимовити слово.

А потім мій погляд упав на важкий шкіряний щоденник пані Зари, який так і лежав на підлозі біля вивернутої валізи. Усі роки моєї таємниці. Увесь компромат.

— Максе, я на хвилину... — здавлено мовила я.

— Що таке? — стурбовано перепитав він.

Я не відповіла. Підхопила щоденник і на негнучких ногах знову рушила через коридор — до кабінету Андрія. У його кабінеті панувала тиша. Я підійшла до масивного дубового столу й поклала шкіряний щоденник просто посередині — там, де Андрій зазвичай переглядав документи.

Перевела погляд на білий блокнот для записів. Пальці тремтіли так сильно, що ручка ледь не випала з рук. Що я могла йому сказати? Як пояснити цю втечу?

Я вивела на папері лише одне-єдине слово: «Вибач».

Обережно відірвала маленький аркуш і поклала його зверху на щоденник. І останнє...

Я затамувала подих і повільно зняла з пальця каблучку. Тонке коло, яке ще вчора було обіцянкою нашого вічного щастя. Я поклала її поруч із запискою. Діамант тьмяно зблиснув у напівтемряві кабінету.

Все. Лінію перетнуто.

Ледве тримаючись на ногах від пекучого болю, що розривав груди, я вийшла з кабінету й тихо причинила за собою двері.

У вітальні я обережно взяла Мара на руки, притискаючи його м'яке тільце до себе, наче шукаючи в ньому останню опору.

— Ми їдемо... Муне, ходімо, — прошепотіла я.

Крук вийшов із кімнати.

— Сір? — тихо запитав Мун, підводячи на мене свої розумні очі.

— Так, сір... — із гіркою посмішкою відповіла я, заковтуючи сльозу.

Макс тим часом уже спустив мою важку валізу до вітальні. Поки я притискала до себе тварин, він непомітно й поспіхом підійшов до кутового дивана. Одним швидким, точним рухом засунув коштовну прикрасу Вероніки під м'які подушки біля основи дивана — так, щоб її знайшов будь-хто, хто шукатиме в загальній залі, а не в моїй приватній кімнаті.

Він перевів на мене важкий погляд і коротко кивнув.

— Ходімо, Злато. Авто чекає.

Машина мчала геть від маєтку швидко й майже нечутно. За вікном пропливали знайомі вулиці, але зараз вони здавалися чужими, розмитими крізь пелену сліз, які я так і не дозволила собі виплакати вголос.

Макс зупинився біля вокзалу. Заглушив двигун, на мить стиснув кермо обома руками, ніби шукав у ньому опору, і важко видихнув.

— Куди поїдеш? — тихо запитав він, не обертаючись одразу.

— На Закарпаття, — я міцніше притисла до себе сонного Мара. — Там мене точно ніхто не шукатиме. Поки що це єдиний варіант, який має сенс.

Він мовчки дістав із внутрішньої кишені куртки тонку чорну картку й простягнув мені.

— Мій особистий номер. З'явиться хоч найменший натяк на загрозу — телефонуй у будь-яку годину. Ти точно цього хочеш?

— Так, — я взяла картку, не відводячи погляду. — Дякую тобі, Максе. За все.

Він коротко кивнув і більше нічого не питав. Поки я залишалася в машині з тваринами, зайшов до будівлі вокзалу, а за кілька хвилин повернувся вже з квитком у купе.

До вагона він провів мене особисто. Без зайвих слів відвів провідника вбік, про щось коротко домовився — про тварин, про тишу в купе, про те, щоб нікого стороннього туди не підселяли.

Перш ніж занести валізу до вагона, він простягнув мені важкий паперовий пакет.

— Їжа в дорогу, вода... і дещо для тварин, — сказав своїм звичним стриманим тоном, у якому цього разу виразно чулося щось тепліше за звичку.

Від цієї простої турботи в мене перехопило горло. Серед усього хаосу, на який раптом перетворилося моє життя, саме це виявилося найважчим — витримати мовчки.

— Дякую, Максе, — тільки й змогла вимовити я, ступаючи на сходинку вагона.

Він відповів лише ледь помітною усмішкою, відступив на перон і підняв руку.

Потяг здригнувся й повільно рушив.