Розділ 113

Я швидким кроком попрямувала до хвіртки й подала знак охороні, щоб його безперешкодно пропустили на територію.

— Злато... — важко промовив Макс, підходячи до мене. На його обличчі не було звичної службової суворості — лише тривога й щире співчуття.

— Максе, що трапилося? — тихо запитала я.

— Надійшло повідомлення... — він опустив очі й стишив голос. — Вероніка Кац подала заяву. Вона стверджує, що ти, пані Злата Майська, вкрала в неї коштовну прикрасу, коли вона була тут учора. Я побачив твоє ім'я в системі й одразу сам приїхав сюди, щоб зрозуміти, що відбувається.

Холод пробіг тілом. На мить у голові стало зовсім порожньо.

Вона вирішила діяти на випередження, не залишивши мені жодного шансу. У ту ж мить у моїй руці різко задзвонив телефон.

На екрані світився невідомий номер, але я й без того знала, хто це.

— Алло... — прошепотіла я, притискаючи слухавку до вуха.

— Злато, у тебе є рівно тридцять хвилин, щоб забратися з цього будинку й зникнути з його життя, — пролунав у слухавці отруйно спокійний голос Вероніки. — Інакше ця заява про пограбування піде далі. І повір, я зроблю так, що тебе закриють уже сьогодні.

— Вероніко... — мої губи затремтіли. — Навіщо? Я ж сказала тобі, що я піду...

— У тебе тридцять хвилин, Злато. Час пішов.

У слухавці пролунали короткі гудки.

— Вона підкинула її... — прошепотіла я, коли страшна здогадка крижаною голкою пронизала свідомість. — Невже вона сховала прикрасу в моїй кімнаті чи серед моїх речей, поки була тут учора?.. Максе, я присягаюся, я нічого не брала!

— Я знаю, Злато. Я тобі вірю, — тихо й твердо мовив Макс. Він ступив крок ближче, дивлячись на мене з глибоким співчуттям. — І та флешка, яку ти мені передала... Там стільки компромату, стільки закритих справ і фактів. Дякую тобі за неї. Це розв'язує нам руки, але зараз...

Я не дослухала. Світ довкола раптом утратив чіткі контури. Запаморочливий туман накрив голову, у скронях важко застукав шалений пульс, а перед очима миттєво потемніло. Тіло стало зрадницьки чужим і невагомим, і я похитнулася, втрачаючи рівновагу.

— Злато! — Макс зреагував миттєво.

Його сильні, упевнені руки підхопили мене під лікті за мить до того, як я впала б на плитку. Він міцно втримав мене, чекаючи, поки липкий морок трохи розсіється.

— Ходімо в будинок, Злато, — стурбовано мовив він, обережно вирівнюючи мене. — Тобі треба сісти, випити води...

— Максе... — мій голос зірвався на беззахисний, благальний шепіт, а з очей знову рікою потекли гарячі сльози. Я безсило вчепилася пальцями в його куртку. — Благаю тебе... допоможи мені просто поїхати. Просто поїхати звідси прямо зараз. Мені лише треба забрати Муна й Мара... і все.

Макс на мить завмер. Його погляд став важким і глибоким. Він уважно, проникливо вдивлявся в моє змучене, бліде обличчя, зчитуючи весь той біль, який я більше не мала сил ховати.

— Ти впевнена? — тихо запитав він, м'яко притримавши мене за плечі й допомагаючи зробити перші кроки до високого ґанку.

— Так, Максе... — мовила я з мертвою, незворотною впевненістю, ковтаючи сльози. — Впевнена.

Ми майже забігли на другий поверх. У спальні я ривком дістала валізу, кинула її на підлогу й вивернула просто на килим.

Шкіряний блокнот Пані Зари з глухим звуком випав на паркет. Мої руки тремтіли так, що я ледь влучала по застібках. Я гарячково кинулася до шафи, почала перебирати свій одяг, перегортати поліетиленові чохли.

Боже, вона ж була тут... Вона мала десь це сховати! Я вихопила з полиці свою косметичку, розстебнула її й вивалила весь уміст просто на застелене ліжко. І тієї ж миті серед тюбиків та пензликів щось яскраво й холодно зблиснуло.

Тонкий, вишуканий ланцюжок із білого золота, суцільно всипаний прозорими діамантами.

Прикраса Вероніки. Макс повільно опустився на край ліжка, мовчки дивлячись на це сліпуче коштовне мереживо.

— Я її не брала... — з моїх грудей вирвався розпачливий шепіт. Очі пекли від сліз, а в погляді застиг жах. — Максе, я присягаюся тобі, це вона... Вона підкинула її!

— Я вірю тобі, Злато, — тихо мовив Макс, але його погляд раптом зачепився за щось за моєю спиною. Він примружився, перевівши очі кудись нижче, під масивну дерев'яну комоду біля стіни. — Злато... а це що таке?

Я завмерла на місці. Не розуміючи, чому його погляд так різко змінився, повільно розвернулася й опустилася навколішки біля комоди. Там, у глибокій тіні між різьбленими ніжками меблів, лежала невелика шкатулка, обтягнута темним оксамитом.

Серце боляче вдарилося об груди й ніби завмерло. Я простягнула тремтячу руку й витягла її на світло.

Клацання засувки пролунало в тиші спальні, мов постріл. Я відкинула кришку...

І в наступну секунду повітря з криком вирвалося з моїх легень. Світ перед очима боляче хитнувся, розмиваючись у суцільну чорноту, і я ледь не знепритомніла просто на підлозі, міцно вчепившись пальцями в краї цієї клятої шкатулки. Шкатулка була досить великою, обтягнутою важким темним оксамитом.

Тремтячими пальцями я перебирала її вміст: чужі, незнайомі мені діамантові сережки, масивні намиста, щільні пачки доларів... І раптом серед цього багатства мій погляд зачепився за знайомий холодний блиск.

Фамільний перстень. Масивна старовинна платина з глибоким темним каменем. Я бачила його на пальці Андрія лише кілька разів — у найважливіші, урочисті моменти.

Серце впало кудись у прірву. Невже це все... із його сейфа?

На негнучких, дерев'яних ногах, майже не відчуваючи під собою підлоги, я кинулася до кабінету Андрія. Світ довкола розмивався в тумані, у скронях важко й болісно стукотіла кров.

Я забігла в кабінет і заклякла. Картина, яка роками приховувала важкі сталеві дверцята, була відсунута вбік. Сейф стояв відчинений навстіж. Усередині панував безлад: зсунуті папки з документами, перевернуті коробки, кілька розірваних пачок готівки, важкий чорний пістолет, що тьмяно виблискував на металевій полиці, і порожні місця там, де ще зовсім недавно лежали коштовності.