Розділ 112

Ніч, що настала після цього, не мала нічого спільного з тим прощанням, яке я собі напланувала кількома хвилинами раніше. Вона була про те, як тіло пам'ятає те, що розум ще боїться визнати: що я не готова відпускати це — ні його, ні себе, ні те життя, яке ми тільки-но почали будувати.

Він підняв мене на руки так легко, ніби я нічого не важила, і поніс до ліжка, не відриваючи губ від моїх ні на секунду. Кожен крок супроводжувався новим, повільним поцілунком — у скроню, в кутик губ, у ямочку під вухом, де, здається, зосередилися всі мої нерви одразу.

Коли він опустив мене на прохолодні простирадла, то на мить завмер.

— Ти навіть не уявляєш, як я довго чекав саме цього, — прошепотів він, торкаючись пальцями моєї щоки.

— Уявляю, — усміхнулася я.

Він тихо засміявся й нахилився, торкаючись губами мого чола, потім носа, потім кутика губ — повільно, немов смакуючи кожен дюйм моєї шкіри. Його руки обережно обвили мою талію, притягуючи ближче, і в цих обіймах не було нічого хижого — тільки тепло, спокій і те відчуття дому, якого я так довго уникала.

— Злато, — видихнув він моє ім'я, як молитву, притулившись лобом до мого лоба.

— Так, — прошепотіла я у відповідь.

Наші пальці переплелися, серця стукали в унісон. Він обійняв мене й тихо зітхнув. А я не могла заплющити очей ні на секунду.

Ще сильніше притис мене до себе, зарившись носом у моє волосся.

— Моя, — пробурмотів він. — Моє золото.

Ранок м'яко зазирав у спальню крізь напівпрозорі портьєри, заливаючи кімнату ніжним золотавим світлом.

Я повільно розплющила очі й одразу відчула на собі теплий, уважний погляд. Андрій не спав. Він спирався на лікоть і просто спостерігав за мною, повільно закручуючи пасмо мого волосся на палець.

— Ти така красива зараз... — тихо, з неймовірною ніжністю мовив він, торкаючись губами моєї щоки.

— Ага... — вимушено всміхнулася я, відчуваючи легкий укол самоіронії. — Особливо з цим розпатланим гніздом на голові й учорашнім макіяжем, який я, здається, так і не змила...

— А ще ти пахнеш... — продовжив він, ніби взагалі не чуючи моїх виправдань.

— Жахливо? — перепитала я, примружившись.

Андрій замість відповіді лагідно зарився носом у моє волосся біля самої шиї, солодко й глибоко вдихаючи мій запах.

— Ти пахнеш мною, — прошепотів він просто в шкіру, обпалюючи її гарячим подихом. — Люблю тебе.

Він піднявся й торкнувся моїх губ довгим, повільним поцілунком. Від цього «люблю тебе», вимовленого таким низьким, щирим голосом, всередині все знову запекло й стиснулося в болісний вузол.

— Мені вже час... — з тихим зітханням мовив він, хоч і не поспішав випускати мене з обіймів. — Треба відвезти маму й Євгена Петровича в аеропорт, а потім одразу на роботу. Я буду сумувати...

— Я теж... — голос здригнувся, і в горлі миттєво виріс важкий, пекучий клубок.

Страшна думка про те, що цей ранок може бути нашим останнім розкішним дарунком долі, знову обпекла мене зсередини. Я міцніше обхопила його шию, притягуючи обличчя назад до себе, і впилася в його губи гарячим, спраглим поцілунком — наче намагалася розчинитися в ньому й зупинити час.

— Я буду дуже сумувати... — знову прошепотіла я, розриваючи поцілунок лише на секунду, щоб укрити ніжними доторками його скроню, щоку й губи, закарбовуючи в пам'яті кожну мить цього солодкого ранкового тепла.

Назавжди.

Сніданок пройшов наче в тумані. Довкола розносилися пахощі свіжої випічки, кави та ароматної яєшні, але при одному лише погляді на їжу шлунок знову болісно стиснувся. Я так і не змогла з'їсти ні шматочка. Лише повільно цідила воду з лимоном, опустивши очі й намагаючись удавати, що просто ще не зголодніла.

Коли речі були зібрані, а машина чекала біля ганку, ми вийшли випроводжати гостей. Прощання вийшло дивовижно теплим і трохи смутним.

— Бережіть одне одного, — м'яко мовила Єлизавета Петрівна, сідаючи на заднє сидіння авто поруч із Євгеном Петровичем. Вона всміхнулася до нас.

Андрій зачинив дверцята й розвернувся до мене. Його сильні руки обхопили мою талію, притягуючи впритул, і він впився в мої губи гарячим, ніжним поцілунком. На секунду мені здалося, що він хоче щось сказати — його погляд раптом став надто глибоким, серйозним і проникливим. Але він не сказав нічого.

Я не втрималася. Повисла на його шиї ще на одну коротку, безцінну секунду, зарившись носом у його комір і жадібно, до болю в легенях, вдихаючи його запах — тонкий, дорогий аромат терпкого дерева й прохолоди, який став для мене ріднішим за саме життя.

Очі пекли від сліз, які я з останніх сил стримувала. Коли ми врешті розімкнули обійми, наші погляди зустрілися.

— Не сумуй, моя золота, — м'яко прошепотів Андрій, навряд чи здогадуючись, чому моє серце роздирається на шматки. Він лагідно провів великим пальцем по моїй щоці.

— Добре... — я змусила себе посміхнутися.

Ця посмішка далася мені з божевільним зусиллям, запікшись на губах тупим болем.

Андрій сів за кермо, машина плавно рушила з місця й за кілька секунд зникла за масивними воротами маєтку. А я так і залишилася стояти на самоті. Прохолодний ранковий вітер тріпав моє волосся, а я ще довго-довго стояла й невідривно дивилася вслід машині, розуміючи, що відлік мого останнього часу в цьому будинку вже пішов.

Стас теж поїхав разом з Андрієм. Уже вмостившись у машині, він устиг вискочити назовні, щоб помахати мені.

Коли машини врешті зникли за поворотом і довкола знову запала важка тиша, я більше не змогла стримуватися.

Сльози, які я так довго тримала в собі, гарячими струмками потекли по щоках. Ось і все. Казка закінчилася, Попелюшко. У голові відлунням пролунали колись сказані слова Вероніки: «Не забувай, хто ти, а хто я.»

На одну коротку мить у мені спалахнуло шалене бажання кинутися за Андрієм, набрати його номер, усе розповісти... зізнатися в кожному кроці, благати про захист.