Розділ 111

Коли ми нарешті піднялися нагору, Андрій із втомленим, але щасливим зітханням рушив просто до ванної кімнати, скидаючи на ходу піджак.

— Я швидко в душ, — усміхнувся він, цьомкнувши мене в маківку.

— А мені треба забігти в свою колишню кімнату, дещо забрати, — мовила я, змусивши себе відповісти найневиннішою посмішкою, на яку тільки була здатна.

Як тільки двері ванної зачинилися й за ними зашуміла вода, уся моя «королівська» виправка миттєво випарувалася. Я майже бігом вислизнула в коридор.

У своїй колишній кімнаті няні я одразу опустилася навколішки біля масивної дубової шафи.

Боже, прямо як у дешевих шпигунських детективах, — промайнула в голові гірка іронія, поки я просовувала пальці у вузьку щілину між дном шафи та паркетом.

Але смішного було мало. Мої пальці намацали знайому, важку шкіряну обкладинку. Щоденник Пані Зари. Мій найголовніший доказ і найстрашніший компромат. Тут було все: кожна обрядова формула, кожна розшифрована чара, увесь мій тіньовий шлях за останні три роки. Моє справжнє життя, яке я так ретельно приховувала.

Я швидко підхопила щоденник і заховала його на саме дно своєї дорожньої сумки. Все. Назад дороги немає. Потім я дістала те, що підготувала заздалегідь.

Переодягання зайняло кілька хвилин. Чорний шифон легкими, невагомими хвилями огорнув мої стегна, відкритий топ, розшитий темним бісером, мерехтів у напівтемряві, а прозорі шаровари з невагомої тканини залишали лише натяк на силует. Справжнє вбрання східної танцівниці — загадкове, драматичне, смертельно вишукане.

Крадькома вислизнувши з кімнати, я на секунду забігла до кабінету Андрія. Там, на оксамитовій підставці, спочивала та сама старовинна сабля — із важким, вигнутим лезом і срібним руків'ям. Я взяла її до рук. Холодна сталь звично лягла в долоню, наче продовження моєї власної руки.

У телефоні я швидко знайшла потрібну композицію — повільну, пристрасну, гіпнотичну східну мелодію з важкими басами й пронизливим звучанням дудука.

Я зупинилася перед дверима нашої спальні, тримаючи саблю в одній руці й телефон — в іншій.

Казка закінчилася, принцесо, — прошепотіла я подумки до самої себе, і перед очима на мить запекли нерозлиті сльози. Завтра буде попелище. Але сьогодні... сьогодні це буде мій останній подарунок. Наша остання ніч разом.

Я безшумно штовхнула двері й увійшла до спальні. У кімнаті горіло лише тьмяне нічне світло. Я натиснула «Play» на екрані телефона.

Глибокі, вібруючі звуки східної музики миттєво заповнили простір.

З ванної кімнати, витираючи рушником вологе волосся й маючи лише рушник на стегнах, вийшов Андрій. Він зупинився як укопаний. Його погляд спалахнув темним, диким вогнем, коли він побачив мене — у чорному прозорому шифоні, з потемнілим поглядом і бойовою саблею в руці.

Я не дала йому сказати ні слова. Піднявши саблю вгору, я плавно розсікла лезом повітря й одним легким, граційним рухом поклала важке, гостре лезо собі на голову, вирівнюючи баланс.

Музика прискорилася, і я пішла в танець. Це був не просто танець — це була сповідь. Я рухалася плавно й пластично, як змія, граціозно вигинаючи стан. Чорний шифон тріпотів довкола моїх ніг, мов нічні тіні, а сталеве лезо саблі непорушно завмерло на моїй голові, ідеально тримаючи рівновагу завдяки кожному контрольованому руху моїх стегон.

Я повільно опускалася до самої підлоги, згинаючи коліна й не зводячи з Андрія гарячого, тужливого погляду, а потім так само повільно піднімалася вгору, здригаючись у ритмі важких басів. Кожен рух моїх рук, кожен згин тіла говорив йому те, що я не наважувалася вимовити вголос: «Я кохаю тебе. Я належу тобі. І це моє прощання».

Андрій стояв, прикутий до місця, важко дихаючи. Його згаслі очі горіли.

Останній важкий акорд дудука плавно перетік у пристрасне, прискорене соло барабанів та струн, примушуючи моє серце битися в тому ж божевільному ритмі. Один легкий, невагомий рух — і я зняла саблю з голови. Метал із тихим стуком ліг на дерев'яну консоль поруч, але я навіть на секунду не розірвала нашого зорового контакту.

Я підхопила пальцями довгий, невагомий шарф із чорного шифону. Повільно, крок за кроком, я почала наближатися до Андрія. Чорна прозора тканина танцювала в моїх руках, немов жива тінь, то відкриваючи, то знову приховуючи лінії мого тіла.

Андрій стояв поруч із ліжком, дихаючи важко й уривчасто. Його тіло було напружене, а в темно-сірих очах палало таке дике, неборкане бажання, що в мене перехоплювало подих.

Я підійшла майже впритул, але не торкнулася його тілом. Натомість я накинула легкий шифон йому на шию, м'яко притягуючи до себе, і провела невагомим шовком по його оголених плечах, широких грудях, спускаючись до живота.

Його шкіра під тканиною була гарячою, приємною.

Я вигнулася в стегнах, повертаючись до нього спиною й ковзаючи шифоном по його руках, доводячи його до абсолютного безумства. Я чула його важке, рвучке дихання просто біля свого вуха, відчувала жар, який ішов від його тіла.

— Злато... — глухо, здавлено вирвалося з його грудей.

Він не витримав. Його великі, гарячі долоні різко смикнулися вперед, намагаючись схопити мене за талію, притягнути до себе.

Але я, як справжня змія, гнучко вислизнула з його обіймів за частку секунди до доторку. Прозора тканина лише вислизнула з його пальців, залишивши в його руках тільки порожнє повітря та легкий шлейф моїх парфумів.

Я розвернулася, дражливо усміхаючись очима, і зробила два кроки назад, плавно рухаючи стегнами в ритмі музики. Його погляд спалахнув ще темніше — це була гра, у якій він більше не збирався програвати.

Андрій зробив швидкий крок уперед, але я знову обернулася довкола власної осі, обмотуючи шифоновий шарф довкола своїх тонких зап'ясть і знову вислизаючи просто з-під його рук. Я дражнила його, доводила до межі, тримала на відстані одного подиху, але не давала торкнутися. Це був мій останній танець, моя остання влада над ним перед тим, як мій світ розпадеться на шматки.