Розділ 110

Розкішна сукня лягла по фігурі як рідна — невагомий шовк, ідеальний крій, який підкреслював кожну лінію. Я застебнула блискавку, вдягла прикраси й подивилася в дзеркало. Звідти на мене розгублено дивилася жінка в діамантах і з бездоганною зачіскою, яка зовні виглядала як справжня королева вечора, а всередині потроху розсипалася на попіл.

Іронія долі... — промайнуло в голові з гірким присмаком. Ще вчора я мріяла про цей вечір, а зараз... дивлюся на себе в дзеркало й бачу лицемірку.

Андрій уже закінчував затягувати краватку біля свого дзеркала. В ідеально підігнаному смокінгу він виглядав просто неймовірно — ставний, упевнений у собі чоловік, поруч із яким будь-яка почувалася б у цілковитій безпеці.

Я перевела на нього погляд, і серце болісно стиснулося. Боже, як же я його кохаю...

Але ця любов зараз пекла зсередини. Я не зможу йому сказати. Просто не зможу. Зруйнувати його життя, його ім'я, його родину цим брудом, який притягнула за собою... Ні, я не мала на це права. Жарти закінчилися. У моєму серці більше не залишилося місця для легкості, як і не залишилося сил боротися. Моє минуле не повинно заплямувати його.

А ще цей божевільний здогад... Що, коли я справді вагітна?

Думка пекла зсередини. Я не можу зізнатися. Не зараз. Це виглядатиме як дешева, брудна маніпуляція — ніби я прикриваюся дитиною, щоб він змушений був пробачити мені брехню. А Вероніка... Вероніка точно скористається цим. Вона розкаже йому, що я звичайна мисливиця за статками, якою керують лише гроші.

— Злато, все в порядку? — голос Андрія розрізав тишу спальні.

Він розвернувся до мене, уважно й трохи стурбовано вдивляючись у моє обличчя.

— Ти засмучена...

— Я в порядку... — тихо відповіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

Я дивилася на нього впевнено, але жадібно — наче намагалася запам'ятати кожну рису його обличчя, кожну зморшку біля очей, карбуючи цей образ у пам'яті на той випадок, якщо це наш останній вечір разом.

Андрій підійшов ближче. Його велика, тепла долоня м'яко накрила мою, і він ніжним, звичним рухом міцно сплів наші пальці.

— Про що думає моя принцеса? — м'яко прошепотів він, притискаючи мої пальці до своїх грудей.

Я змусила себе всміхнутися — кутиків губ торкнулася суміш ніжності й тихого смутку. Я дивлюся на тебе так, ніби боюся, що більше не матиму такої можливості.»

 — Я думаю... які в тебе гарні очі, — сказала я правду, приховавши за нею все те божевілля, що вирувало всередині.

Андрій на мить примружився, а потім тепло й щиро посміхнувся, торкнувшись губами мого чола.

— Дякую за комплімент, королево. Я кохаю тебе, душа моя. Ходімо.

Ми вийшли з кімнати разом, але на самому порозі вітальні, за крок до зали, де вже чувся гул голосів і передзвін келихів, Андрій раптом трохи пригальмував.

Він зупинився, притягнув мене до себе за талію й схилився до мого вуха. Його гаряче дихання лоскотало шкіру.

— Злато... Я хотів сьогодні оголосити друзям про наші заручини. Але зрозумів, що навіть не запитав тебе. Ти хочеш, щоб усі дізналися зараз... чи краще потім?

Серце болісно стиснулося, і в горлі став пекучий клубок. Я заплющила очі на одну довгу секунду, намагаючись змусити сльози не підкотитися до вій.

— А можна... потім? — ледь чутно прошепотіла я, так і не підвівши погляду.

Я ледь стримувала себе. Думка пекла зсередини: ніякого «потім» для нас уже не буде. Коли це пекло вибухне, усе розлетиться на друзки, і я просто не хотіла, щоб Андрію потім довелося виправдовуватися перед усіма цими поважними людьми, пояснюючи, куди зникла його наречена і чому заручини скасували.

— Добре, королево, — тихо мовив він.

Він не став допитуватися. Не почав з'ясовувати причини чи влаштовувати сцену просто зараз. Але я відчула, як змінився його погляд. У темних очах Андрія спалахнула й миттєво згасла важка, гірка тінь — розчарування чи сумнів, який він спробував сховати за звичною маскою непорушності. Моя відмова вдарила по ньому, хоч він і не подав виду.

Нічого більше не сказавши, він міцніше сплів свої пальці з моїми, розправив плечі й упевнено зробив крок уперед, виводячи мене назустріч першим гостям.

Вечір розгортався дивовижно плавно, оповитий ніжною стриманістю й теплою атмосферою. Гості підходили один за одним, виголошували привітання, дзвеніли келихи з шампанським, а персонал непомітно виконував свою роботу.

Дивно, але довкола не було жодних явних халеп. Усе здавалося аж надто спокійним.

Я стояла біля крайнього столика, спостерігаючи за гостями, і в моїй голові раптом промайнула виразна, гостра думка.

Невже це все годинник?.. — заціпеніла я, притискаючи долоню до грудей.

Я ж зняла те прокляття. Зняла магічний замок.

У цей момент живий оркестр у кутку зали стих на секунду й перейшов на повільну, оксамитову, дуже ніжну мелодію.

Андрій, який щойно закінчив коротку розмову з бізнес-партнерами, розвернувся й пішов просто до мене. Його погляд був настільки глибоким, теплим і пристрасним, що в моїх легенях знову забракло повітря.

Він зупинився поруч і повільно простягнув свою широку долоню.

— Потанцюємо, моя королево?

Вечір повільно котився до свого завершення, стихаючи під м'які акорди музики та тихий гомін задоволених гостей.

— Мама вранці поїде, а я відвезу Євгена Петровича, — тихо мовив Андрій, коли ми на мить залишилися удвох біля приглушеного світла високих вікон. Він нахилився трохи ближче, і в його очах промайнула тепла посмішка. — Вона постійно говорить про ту сукню... Вона дійсно така неймовірна?

— Не знаю... — я злегка стенула плечима, намагаючись сховати за цією невимушеністю вихор думок, що закрутився всередині.

Сукня й справді була неймовірною — вона здавалася майже весільною у своїй витонченій розкоші. Але від цієї думки серце стискалося від болісного смутку.

Через кілька хвилин у залі пролунала урочиста мелодія, світло трохи згасло, і офіціанти повільно внесли розкішний святковий торт із палаючими свічками.