Розділ 109

Вероніка витримала буквально кілька секунд. Її отруйна посмішка стала ще ширшою, і вона повільною ходою рушила просто до мене.

Вона присіла поруч на диван. Усією душею я бажала лише одного — щоб ця жінка просто провалилася крізь землю, аби тільки не відчувати цей задушливо-солодкий шлейф її дорогого парфуму.

Вероніка показово й повільно поклала обидві долоні на свій трохи округлий живіт, наче демонструючи мені головний козир у своїй грі.

Я не могла відвести погляду від її рук — дивилася, мов загіпнотизована, відчуваючи, як усередині все сковує заціпеніння.

— Пані Заро... — стиха, з отруйною лагідністю промовила вона.

Я миттєво здригнулася від цього імені, наче від жорстокого удару в обличчя.

— Якщо ти негайно й назавжди не заберешся з його життя, я вщент знищу його репутацію. А тебе... тебе я посаджу за ґрати. Ти мене зрозуміла? Няня? Чи ти забула своє місце?..

Вона карбувала кожне слово з такою зверхністю й огидою, що мені здалося, ніби з вітальні в одну секунду викачали весь кисень. У голові замиготіли темні плями, шлунок знову болісно стиснувся, а горло перехопив спазм. Вона знала. Знала геть усе й була готова роздавити мене без краплі жалю.

— Зрозуміла... — ледь чутно видушила я з себе. Голос пролунав абсолютно чужим, сухим і незнайомим навіть для мене самої.

На обличчі Вероніки спалахнуло торжествуюче задоволення. Але тієї ж миті на сходах лунко пролунали важкі, впевнені кроки.

— Ось твій телефон, — пролунав спокійний, низький голос Андрія.

Вероніка забрала телефон, кинула на мене останній переможний погляд і, цокаючи підборами, нарешті зникла за масивними дверима маєтку.

Як тільки двері за нею зачинилися, у вітальні запала важка тиша. Надворі стояла спека, і мені раптом здалося, що в кімнаті стало неприродно гаряче й задушливо. Руки лихоманково тремтіли. Я схопила зі столу пульт від кондиціонера й намагалася знизити температуру, щоб зробити повітря прохолоднішим і хоч трохи розігнати туман у голові.

Андрій повільно підійшов і сів поруч зі мною на диван. Його велика, тепла долоня м'яко накрила мої пальці, припиняючи мої марні маніпуляції з пультом.

— Злато... — його голос пролунав глибоко й твердо, примушуючи мене підвести очі. — Я кохаю тебе. Запам'ятай це. А щодо всього іншого з Веронікою... ми будемо говорити тільки після ДНК-тесту.

Я важко видихнула, збираючи в кулак усі залишки самоконтролю.

— Я... я знаю, Андрію, — тихо мовила я, дивлячись на наші зчеплені долоні. — Якщо це твоя дитина... ти її не залишиш. Я розумію це, і... все добре. Дитина, якщо...

Я замовкла, затинаючись. Голос здригнувся, і я просто не змогла договорити цю думку вголос.

— Якщо вона моя, — м'яко, але безкомпромісно підхопив Андрій. Він припідняв моє підборіддя, змушуючи дивитися просто в його темні, палаючі очі. — Але я не вірю їй жодному слову. Коли я розлучився з Ольгою... за цей час було надто багато жінок, які намагалися маніпулювати мною саме цим. І жодне з цих «батьківств» не підтвердилося. Жодне.

Він поривчасто, міцно обійняв мене, пригортаючи до своїх широких грудей і зариваючись носом в моє волосся. Я уткнулася йому в шию, жадібно вдихаючи його знайомий, рідний запах, і відчула, як дикий страх, що стискав моє серце, нарешті починає поволі відступати.

— Стасик дуже засмучений... — з тихим зітханням мовила я, трохи опускаючи очі. — Я намагалася з ним поговорити, заспокоїти, але навіть не знаю, чи це справді допомогло...

Андрій м'яко кивнув, із розумінням погладивши мою долоню.

— Він усе зрозумів, — заспокійливо мовив він, і в його голосі пролунала вдячність. — Не карай себе. Я сам із ним пізніше обов'язково поговорю й усе поясню.

Він легко торкнувся мого підборіддя, змушуючи підвести погляд, і його уста розімкнулися в теплій, захисній усмішці.

— А зараз нам уже слід готуватися до гостей. Свято ось-ось розпочнеться. Ти готова, моя королево?

— Так, — відповіла я, збираючи в кулак усі сили й намагаючись розправити плечі перед важливим вечором.

У цей момент широкими мармуровими сходами повільно спустилася Єлизавета Петрівна.

Вона зупинилася за крок від нас, із щирою ніжністю роздивляючись наші зчеплені долоні та каблучку на моєму безіменному пальці.

— Отже... я можу вас привітати? — її голос м'яко здригнувся від хвилювання, а в кутиках очей заблищали сльози радості.

Вона підійшла ближче, обережно накриваючи наші руки своїми долонями.

— Я так щаслива за вас... Андрію, Злато, я справді дуже щаслива.

Ми піднялися до спальні, щоб приготуватися до вечора.