Розділ 108

Коли ми увійшли до прохолодного передпокою маєтку, нас одразу зустрів Стас.

— Привіт, Злато! Привіт, тату! — дзвінко вигукнув він, повністю проігнорувавши Вероніку, яка стояла позаду нас.

— Привіт, Стасику, — м'яко всміхнулася я, відчуваючи, як напруга й страх трохи відпускають.

Але тієї ж миті ідилія розбилася на друзки. Вероніка, недбало обійшовши охорону на вході, лагідним голосом кинула на весь коридор:

— Привіт, Стасе. У тебе буде братик або сестричка. Ти радий?

Хлопчик різко замовк. Його великі дитячі очі здивовано й тривожно перевели погляд з мене на Андрія, а потім — на неї.

Я відчула, як усередині все закипає від люті.

— Ні, Стасику, я і твій тато... — почала було Вероніка.

Андрій урвав її.

— Вероніко! — різко, наче хлист, рявкнув він так гостро й люто, що відлуння покотилося високими стелями передпокою.

Стас від несподіванки здригнувся, розвернувся й прожогом побіг углиб коридору, ховаючись у своїй кімнаті.

— Андрію... Я поговорю зі Стасом... — тихо й стурбовано промовила я, дивлячись на зачинені двері дитячої.

Андрій важко видихнув, опустив плечі й, піднявши на мене погляд, відповів уже м'якше, хоч у його очах усе ще бушував шторм:

— Добре... Дякую, Злато. Ми будемо в кабінеті.

Я кивнула й швидко повернула в бік кімнати Стасика, намагаючись наздогнати малого. Я вже збиралася підняти його на руки, але не встигла зробити й кроку.

За спиною, поруч із дитячою зоною, лунко й єхидно пролунав голос Вероніки:

— О, який гарний котик... — із неприхованою зловтіхою протягнула вона, дивлячись на щось усередині кімнати.

— У тебе є кіт? — голосно запитала вона, зупиняючись посеред коридору й роздивляючись тварину з таким виглядом, ніби проводила термінову інвентаризацію чужого майна.

— Вероніко, мій кабінет там. Не витрачай мій час, — відрізав Андрій своїм фірмовим тоном «я керую холдингом, а не дитячим садком», навіть не повернувши голови в її бік.

— Ага... Нічого собі пташка... — зловтішно протягнула вона, перевівши погляд далі. — Теж твоя?

— Злати, — спокійно відповів Андрій, відрізаючи будь-які деталі й не залишаючи їй жодного шансу на світську бесіду. — Ми йдемо?

— Йду, Андрійку... — грайливо мовила Вероніка й, вигнувши брову, рушила за ним.

Андрій першим зайшов до кабінету. А от Вероніка, перш ніж ощасливити його своїм візитом, розіграла справжній драматичний етюд. Вона зупинилася на порозі й повільно розвернулася до мене впівоберта.

Вона зміряла мене поглядом від ніг до голови. Повільно. З такою отруйною, зверхньою посмішкою, ніби щойно виграла в лотерею мільйон, а мені дістався лише втішний приз.

У цей момент увесь світ довкола мене затих, а серце пропустило удар і впало кудись у район шлунка.

Вона зрозуміла. Чорт забирай, вона все зрозуміла!

Я залишилася стояти посеред коридору з крижаними й вогкими долонями. Ідеальний ранок... — промайнула в голові гірка, нещадна іронія. Просто досконалий сценарій: розкішний діамант на пальці, вагітна колишня в кабінеті, а за цими дверима зараз вирішується, чи викриють мою астральну таємницю прямо біля коробки з її старими речами.

Що вона зробить? Вивалить йому все просто зараз, щоб остаточно розірвати Андрію серце й перетворити його день народження на попелище? Чи вирішить приберегти цей вишуканий компромат на десерт?

Шлунок знову болісно стиснувся від чергової хвилі нудоти. Я змусила себе зробити глибокий вдих, придушила лихоманкове тремтіння й розвернулася до кімнати Стасика, намагаючись зберегти хоча б видимість самоконтролю, поки за зачиненими дверима вирішувалася моя доля.

Хвилин за двадцять Стасик заколисався й тихо задрімав. Я обережно поправила йому ковдру, вислизнула з дитячої та вийшла у вітальню.

Довкола вирувало життя: будинок повним ходом готувався до великого вечірнього прийому на честь дня народження Андрія. Офіціанти переставляли вази, персонал полірував кришталь, натираючи все до дзеркального блиску. А я просто стояла посеред цього свята й... абсолютно не розуміла, що мені робити. Залишатися чекати вироку чи мовчки йти збирати валізу?

Ні про що адекватне думати не виходило. Я безцільно гортала екран телефона, коли погляд випадково зачепився за календар. І в ту ж секунду мене наче струмом ударило.

Балі... Після нашої поїздки на Балі минуло вже достатньо днів. А в мене затримка. І взагалі-то вже досить велика...

Боже, яка ж я безтолкова! — промайнуло в голові з гірким, лихоманковим самогумором. Усі ці останні напади нудоти, раптові запаморочення, реакції на запахи... Я слухняно списувала все на астральне виснаження, перевтому й важку магічну напругу. А що, як причина була куди земнішою й водночас дивовижнішою? Це ж не могло бути... Чи все ж могло?

Я підійшла до сервірувального столика, тремтячими руками налила склянку води з лимоном і зробила кілька повільних ковтків. Кислий смак миттєво приглушив черговий напад нудоти, і фізично стало трохи легше. Але ця думка вже пустила коріння десь усередині, змушуючи серце шалено калатати.

З боку сходів пролунали кроки.

Першою спустилася Вероніка — з абсолютно задоволеним, переможним виразом обличчя, ніби вона щойно виграла головний приз. Слідом за нею повільно й важко йшов Андрій, схожий на непроглядну грозову хмару.

Коли вони зійшли на перший поверх, Вероніка раптом награно сплеснула в долоні й зупинилася:

— Ой, Андрію! Я забула телефон у кабінеті. Я зараз швиденько збігаю й заберу!

— Я сам принесу, — спокійно, але не залишаючи їй жодного шансу знову тинятися будинком, мовив він і, не чекаючи заперечень, розвернувся назад до сходів.

Андрій зник нагорі.