Розділ 107

Позашляховик стрімко повернув до високих кованих воріт маєтку. Ще здалеку було видно, що біля входу панує повний хаос.

Охоронці широкими спинами перекривали прохід, намагаючись стримати Вероніку.

Вона кричала, задіяла всі свої акторські здібності й розмахувала руками, але найголовніше — у її піднятій правій руці поблискував новенький смартфон. На екрані світився червоний індикатор.

От зараза... — промайнуло в моїй голові, коли я роздивилася її відпрацьовані, театральні жести. Вона що, веде трансляцію?! Вона навмисно робила це наживо, щоб зібрати тисячі глядачів, влаштувати публічний скандал і зіпсувати Андрію репутацію просто в його день народження.

Я повернулася до Андрія, відчуваючи, як усередині знову закипає холодне обурення.

— Андрію... У будинку ж справді є її речі? — тихо запитала я, дивлячись на нього.

Він на секунду заплющив очі й важко видихнув. На його обличчі майнула винуватість — ніби він виправдовувався переді мною.

— Так... У коробках. Вони давним-давно зібрані й чекають у господарському блоці. Треба було раніше їх кудись вивезти або віддати... — промовив він глухо, і в його темних очах спалахнуло роздратування.

Автівка зупинилася біля самих воріт. Охоронці миттєво зорієнтувалися, підступаючи ближче до нашої машини, а Вероніка розвернула камеру смартфона просто на лобове скло.

Андрій поклав свою широку долоню мені на плече, притягуючи до себе й стривожено вдивляючись у моє обличчя.

— Злато... Залишишся в машині? — м'яко запитав він, прагнучи сховати мене від цього бруду та тисяч чужих очей за екраном.

Я випрямила спину, міцніше стиснула сумку й подивилася йому просто в очі. У мій голос повернувся спокій.

— Я не боюся її.

Андрій першим вийшов із машини, подав мені долоню й обережно допоміг вийти, підтримуючи мою руку.

Відчувши рух, Вероніка різко обернулася до нас, наводячи камеру телефону просто на обличчя Андрія.

— О, ось і господар з'явився зі своєю новою... — її голос вирвався награно гучним, театральним тоном, але вона не встигла договорити.

Порив ранкового вітру підхопив поли її дорогого, але недбало розстебнутого піджака, і той розійшовся вбік. Кофта, що щільно облягала фігуру, виразно окреслила те, що вже неможливо було приховати.

Невеличкий, але вже чітко округлений животик. Місяць третій... або четвертий.

Усередині мене все похололо. Повітря з гулом вирвалося з легень. Три чи чотири місяці... Я відчула, як долоня Андрія в моїй руці на мить стиснула мою сильніше.

Вероніка помітила наші погляди, і на її обличчі з'явилася торжествуюча посмішка. Вона навмисно випрямила спину, ще більше підкреслюючи свій стан. І в цю ж мить масивні дубові двері маєтку розчинилися. Із будинку широким, квапливим кроком на подвір'я вийшли Єлизавета Петрівна та Євген Петрович. Здавалося, ситуація була готова вибухнути будь-якої секунди.

Єлизавета Петрівна підбігла до нас першою, ледь стримуючи дихання від хвилювання. Її стривожений, розгублений погляд гарячково перескакував із нас на Вероніку, а потім на екран її телефону. Але в ту мить, коли її очі опустилися на наші зчеплені пальці, вона раптом завмерла.

Ніжне сонячне проміння яскраво заграло на гранях діаманта. Розкішна каблучка з білого золота відкрито й недвозначно сяяла на моєму безіменному пальці.

Тим часом Андрій остаточно опанував себе. Він ступив на пів кроку вперед, надійно прикриваючи мене своєю широкою спиною від об'єктива, але при цьому не випустив моєї тремтячої долоні. Його пальці стиснули мої ще міцніше, даючи зрозуміти: ми разом. І це не обговорюється.

— Зайдемо в будинок, — прокарбував Андрій. Його голос пролунав настільки низько, суворо й владно, що навіть охоронці мимоволі завмерли.

— Забереш свої речі, і ми поговоримо.

Він примружився, витримав важку паузу й уп'явся льодяним поглядом просто в об'єктив її смартфона.

— І вимкни камеру. Інакше прямо зараз ворота зачиняться, і далі ми говоритимемо виключно через суд та адвокатів.

Вероніка повільно опустила смартфон. На її губах з'явилася тонка, отруйна усмішка, а погляд повільно ковзнув донизу, зупиняючись на наших зчеплених пальцях і сяючому діаманті, що важко відблискував на моєму безіменному пальці.

— Добре... Ходімо поговоримо, — спокійно, майже легковажно мовила вона, ховаючи телефон у свою брендову сумочку й роблячи перший крок у бік воріт.

Але для мене цей її спокій виявився страшнішим за будь-який скандал.

Моя долоня в руці Андрія в одну мить стала вогкою й крижаною від хвилювання. Серце глухо, болісно застукало десь у горлі, перекриваючи доступ до повітря.

Боже мій... Усередині мене вибухнула дика, панічна думка, від якої земля ніби захиталася під ногами.

Якщо ми зайдемо всередину... Якщо опинимося в замкненому просторі... Що, коли Вероніка зрозуміє? Що, коли вона згадає Муна й Мара? Що, якщо здогадається, що пані Зара і я — одна й та сама людина?

Кров ніби згусла в моїх жилах. Напад нудоти, який я з таким зусиллям стримувала кілька хвилин тому, повернувся з новою, нищівною силою.

Якщо вона дізнається... Якщо хоч на секунду здогадається про мою таємницю, вона не просто розповість усім. Вона викриє мене просто тут — перед Андрієм, перед його рідними. Знищить мою брехню... і завдасть удару по його репутації.

І найстрашніше — мене вже ніхто не захистить. Мені ніхто не поверне довіру Андрія. Якщо це станеться, навіть Макс не допоможе... Ніхто вже не допоможе.

Я стиснула пальці Андрія з такою силою, ніби падала в глибоку, темну прірву, й змусила себе зробити крок слідом за нею до будинку.