Розділ 106

Ранок пробивався крізь прозорий купол м'яким золотавим світлом, розливаючись по шовкових простирадлах і заповнюючи спальню особливим, недільним затишком.

Я прокинулася першою й довго лежала непорушно, боячись сполохати цей момент.

Андрій лежав поруч, укритий ковдрою до пояса, і його дихання було рівним і глибоким.

Я повільно, майже не торкаючись, провела поглядом по його тілу. Неймовірна, скульптурна фігура: широкі, потужні плечі, виражений рельєф грудних м'язів, твердий прес і чітка, красива лінія підборіддя, вкрита легкою ранковою щетиною. Він був дивовижно вродливим чоловіком — тією первісною, холодною красою, яка примушувала людей довкола завмирати. Але зараз ця краса належала тільки мені.

Мій... Монументальний, рідний, мій чоловік.

Від цієї думки в грудях розлилося таке солодке, важке тепло, що я не втрималася. Повільно простягнувши руку, я кінчиками пальців ледь відчутно торкнулася його вилиці, проводячи ніжну лінію до кутика губ.

Його густі вії здригнулися. Не розплющуючи очей, Андрій перехопив мою долоню, накриваючи її своєю великою, гарячою долонею, й притягнув мене трохи ближче до себе.

— З днем народження, Андрію... — прошепотіла я, тихо й грайливо всміхаючись. — Подарунок отримаєш увечері вдома.

Він повільно розплющив трохи затуманені сном очі. У них миттєво спалахнула така глибока, оксамитова ніжність, що в мене знову перехопило подих.

Його погляд ковзнув із мого обличчя нижче, зупиняючись на моїй лівій руці. На безіменному пальці в золотих променях ранкового сонця яскраво іскрився діамант.

Андрій підніс мою долоню до своїх вуст.

— Я вже отримав подарунок... — ніжно прошепотів він, торкаючись губами моїх пальців, гаряче цілуючи кожну кісточку й сам перстень.

Він розвернувся, притягуючи мене до своїх оголених, теплих грудей і зариваючись носом у моє волосся. Я уткнулася йому в шию, вдихаючи знайомий запах його шкіри, й відчула, як його міцні руки знову обіймають мене…

Сніданок нам подали просто в сьют — свіжозварену каву, ягоди, ніжний омлет і круасани, пахощі яких заповнили весь простір під зоряним куполом.

Я сиділа на краю ліжка, загорнувшись у м'який шовковий халат, і з легким сумнівом поглядала на свою вечірню сукню, що висіла на спинці крісла.

— Навіть не уявляю, як би я поверталася додому в цій вишуканій сукні та на високих підборах... — усміхнулася я, роблячи ковток кави.

Андрій, який уже встиг одягнути штани й білосніжну сорочку, лише хитро примружився.

— Я б ніколи не змусив тебе їхати додому у вчорашній сукні, — м'яко мовив він.

У двері тихо постукали, і за мить до спальні зайшов кур'єр, залишивши кілька фірмових пакунків. Усередині виявився ідеальний повсякденний комплект: кашеміровий светр м'якого кремово-вершкового відтінку, зручні штани й стильне взуття — усе точно мого розміру. Він продумав кожну дрібницю.

— Ти просто неможливий, — тиха вдячна усмішка торкнулася моїх губ, коли я приміряла теплий светр.

Проте затишну, ліниву ідилію нашого ранку раптово перервав різкий, наполегливий звук телефону Андрія.

На екрані висвітилося ім'я: «Мама». Андрій одразу прийняв виклик. Із динаміка миттєво вирвався схвильований, майже панічний жіночий голос, у якому чулося важке дихання:

— Андрію! Сину, ти де?!

— Я за містом, мамо. Що сталося? — його голос миттєво втратив ранкову м'якість, ставши зібраним, суворим і твердим.

— Тут... Вероніка приїхала до будинку! — швидко, плутаючись у словах, заговорила Єлизавета Петрівна. — Вона стоїть біля воріт, вимагає, щоб її впустили! Влаштувала справжній скандал з охороною, каже, що в її колишній кімнаті залишилися якісь особисті речі, які вона обов'язково має забрати просто зараз!

Я завмерла зі светром у руках. Повітря в спальні вмить стало крижаним.

 — Нехай охорона нікого не впускає. Я вже їду.

Вона не має права там перебувати, — карбуючи кожне слово, відрізав Андрій, і на його скронях напружилися жовна.

— Вона погрожує скандалом і пресою, Андрію! Каже, що не піде, поки не забере своє... — голос Єлизавети Петрівни здригнувся від паніки. — Андрію... ти можеш якнайшвидше приїхати додому?..

Я сиділа на краю ліжка, з силою стискаючи гарячу порцелянову чашку в тремтячих долонях. Темна поверхня кави здригалася від мого швидкого, нерівного подиху.

Вероніка... Усередині все стиснулося від неприємного, холодного передчуття. Я відчувала: рано чи пізно вона мала щось зробити. Вона не з тих жінок, які так просто відступають, залишаючи своє минуле й поразку без бою.

— Нам потрібно їхати? — тихо запитала я, так і не наважившись підвести очі й глянути на Андрія.

Він завершив виклик і беззвучно відклав телефон на консоль біля ліжка. Потім підійшов, повільно присів біля моїх ніг і поклав свої широкі, теплі долоні на мої замерзлі коліна.

— Злато... Все добре? — його голос пролунав глибоко й заспокійливо.

— Так... — відповіла я, трохи опанувавши себе. Я нахилилася до нього й коротким, ніжним доторком торкнулася його губ своїми. — Я зараз швидко одягнуся...

Андрій злегка примружився, уважно вдивляючись у моє обличчя, а потім обережно погладив мене по щоці.

— Вибач, королево... Не хвилюйся, усе буде добре. Я сам із цим розберуся, — м'яко мовив він.

Він підвівся, а мене тієї ж миті знову накрила різка, важка хвиля нудоти. Шлунок болісно стиснувся, до горла підкотив гарячий клубок — раптовий стрес, різкий перехід від казки до жорсткої реальності та залишки вчорашнього астрального виснаження знову нагадали про себе.

Я заплющила очі, міцно притиснула долоню до живота й глибоко вдихнула через ніс. Тільки не зараз. Не тут. Я змусила себе зробити ковток повітря, придушила цей підступний напад і втрималася на ногах, не давши Андрію помітити мою слабкість.