Розділ 103

Наступні години проминули в дбайливому, тихому спокої. Гарячий душ, тиша нашого дому й трохи відпочинку нарешті повністю зняли той нудотний, важкий туман після аварії, вимивши з тіла залишки переляку. Шлунок нарешті заспокоївся, а на щоки повернувся здоровий рум'янець. Я встигла привести себе до ладу, зібрати невелику сумочку й заховати свій таємний пакунок подалі від його очей.

За три години...

Він чекав на мене біля виходу — витончений, спокійний, упевнений. На ньому був темний піджак, який ідеально підкреслював розмах його широких плечей, а від шкіри віяв уже знайомий дорогий парфум.

Коли я спустилася, Андрій обережно зробив крок назустріч. Його долоні м'яко лягли мені на талію, заземлюючи й притягуючи ближче до себе. Він уважно вдивлявся в моє обличчя, наче й досі вагався, чи не виснажить мене ця поїздка.

— Злато... ти впевнена, що почуваєшся добре й ми можемо їхати? — тихо й дуже ніжно запитав він, проводячи великим пальцем по моїй вилиці.

Я всміхнулася, відчуваючи, як усередині все затремтіло від солодкого очікування. Піднявшись навшпиньки, я поклала пальці йому на шию, а потім легенько, майже невагомо торкнулася його вуст своїми.

— Так... Я хочу твій сюрприз, — дуже тихо прошепотіла я, вдихаючи його тепло. — Дуже…

Ми зупинилися біля сучасної, футуристичної будівлі, захованої серед дерев. На вигляд це було схоже на закритий вишуканий ресторан, але всередині панувала абсолютна, майже магічна тиша. Жодного відвідувача, жодного зайвого звуку — тільки ми двоє.

Андрій відчинив мені двері, провів крізь коридор із м'яким, приглушеним світлом і зупинився біля масивних темних дверей.

— Заплющ очі, принцесо, — стишено й м'яко промовив він.

Я слухняно заплющила повіки, і в ту ж мить його велика, гаряча долоня обережно опустилася мені на обличчя, дбайливо закриваючи огляд. Його пальці пахли теплом і знайомим парфумом. Він м'яко повернув мене за плечі й зробив зі мною кілька кроків углиб приміщення.

Усередині пахло свіжістю, дорогим деревом й чимось невловимо космічним.

— Готова? — прошепотів він просто біля мого вуха, і від його подиху по шиї розсипалися приємні, лоскотливі мурашки.

— Готова...

Його долоня повільно ковзнула з мого обличчя. Я розплющила очі й просто затамувала подих. Слова застрягли десь у горлі.

Навколо нас не було ні стелі, ні стін. Увесь гігантський купол над нашими головами перетворився на безкрайній, заворожуючий космос. Мільярди яскравих зірок, далекі туманності пурпурового, бірюзового й глибокого синього кольорів повільно оберталися просто над нами, створюючи ілюзію, ніби ми стоїмо на самій верхівці Всесвіту й ширяємо в невагомості.

Прямо в центрі цього зоряного океану стояв вишукано накритий стіл із м'яким мерехтінням свічок, кришталем і легкими закусками.

— Боже, Андрію... — прошепотіла я, крутячи головою навсібіч і не вірячи власним очам. — Що це за диво?..

Його руки м'яко обійняли мене ззаду за талію, притягуючи спиною до своїх міцних грудей. Він поклав підборіддя мені на плече, вдихаючи аромат мого волосся.

— Це мій новий проєкт, — тихо відповів він, і в його голосі звучала особлива, горда ніжність. — Закритий комплекс із планетарієм і рестораном під куполом. Його офіційне відкриття буде лише за місяць. Але я хотів, щоб ти була першою, хто це побачить. Щоб це місце вперше відкрилося саме для тебе.

Я поклала свої долоні поверх його рук на моїй талії, відчуваючи, як усередині все тане від неймовірного масштабу його турботи.

— Тут усе зроблено за останнім словом технологій, — мовив він, дістаючи з кишені маленький пульт і торкаючись екрана. — Зараз це проєкція планетарію. Але саме скло купола — розумне. Воно може ставати повністю прозорим, щоб спостерігати за справжнім нічним небом. А коли надворі тепло й сонячно, цілі секції купола автоматично розсуваються, і ти опиняєшся просто під відкритим небом...

Я розвернулася в його обіймах і підняла на нього очі, охоплюючи пальцями його вилиці.

— Це найдивовижніше місце, яке я коли-небудь бачила, — щиро мовила я, дивлячись у його темні, рідні очі, в яких зараз відбивалися мільйони штучних зірок. — Ти неймовірний, Андрію…

— В тебе в очах зірки, Злато, — тихо промовив він, не зводячи з мене палаючого погляду. Його пальці обережно торкнулися моєї щоки, проводячи пекучу лінію до підборіддя. — Ходімо повечеряємо.

Ми сіли за вишукано накритий стіл просто під безкрайнім штучним небесним склепінням. Навколо нас мовчки пливли галактики, а м'яке світло свічок відбивалося в кришталевих келихах. Шлунок, який ще кілька годин тому розривало від нудоти, нарешті заспокоївся, реагуючи на легкі, апетитні пахощі страв і спокійну, безпечну атмосферу.

За вечерею Андрій розслабився, спираючись ліктями на стіл.

— Я сьогодні зустрічався з Мишком, — сказав він, зробивши ковток води. — Мишко мені сподобався. Хлопець із характером і мізками, хоч його талант трохи треба направити в правильне русло. Але в ньому є потенціал.

— І що ти вирішив? — я з цікавістю подалася вперед.

— Він працюватиме в офісі, під моїм приглядом, — спокійно пояснив Андрій. — А Стас буде працювати з ним онлайн. Так вони будуть задіяні, але під контролем.

— Це дуже хороша ідея, — щиро мовила я, відчуваючи, як у грудях розливається тепла, важка хвиля вдячності. Я подивилася на нього й тихо додала: — Дякую тобі за Мишка...

— Ти за нього дуже хвилюєшся, — зауважив він із м'якою усмішкою.

— Ми друзі з дитячого будинку, — тихо мовила я, дивлячись на вогник свічки. — Хоч він і молодший за мене, але ми завжди трималися один одного, як могли.

Рух Андрія завмер. Він повільно простягнув руку через стіл і торкнувся моєї долоні, накриваючи її своїми пальцями. Його темні очі спалахнули глибоким, майже болісним подивом.

— Я не знав, що ти з дитбудинку... — стишено промовив він. У його голосі прозвучали така пронизлива ніжність і важкий жаль, що в мене перехопило подих.