Розділ 102

Чорний позашляховик м'яко, але рішуче розрізав затор і зупинився просто поруч.

Двері відчинилися, і з машини вийшов Андрій. Упевнений, спокійний, монументальний. На ньому не було й тіні паніки — лише холодна, зібрана сила. Його погляд не затримався ні на понівеченому заді моєї машини, ні на чомусь іншому. Він дивився тільки на мене.

— Ти як? — Андрій опинився біля мене за одну мить.

Його великі, гарячі долоні обережно лягли мені на плечі. Дрижаки, які катали мене останні пів години, почали повільно відступати.

— Голова... — тиха скарга вирвалася сама собою, і я майже безсило притулилася чолом до його грудей, заплющуючи очі. — І нудить дико... Це якийсь жах, Андрію.

Він не став з'ясовувати, хто винен, і не почав розбиратися з хамло-водієм. Замість цього його рука м'яко опустилася мені на талію, підтримуючи й не даючи впасти.

— Тихо, принцесо. Я тут, — його голос звучав так тихо й ніжно, що в моїх скронях нарешті перестало так болісно стукати. — Тобі треба сісти в машину й просто подихати.

З позашляховика вже виходив його водій-охоронець, а патрульні якраз підходили до нашої купи-мали. Андрій лише коротко кивнув своєму хлопцю, даючи зрозуміти, що той бере всю тяганину з поліцією й протоколами на себе, а сам обережно повів мене до своєї машини.

— А як же... тачка? І той з хвостом? — пробурмотіла я, ледь переставляючи ватні ноги.

— Усе владнають, не думай про це, — Андрій відчинив пасажирські двері свого позашляховика, допоміг мені сісти на м'яке шкіряне сидіння й подав пляшку прохолодної води. — Пий повільно. Зараз ми звідси поїдемо

Хвилин десять ми просиділи в прохолодному салоні його позашляховика. За цей час мої пакети з ТЦ — з тим самим розкішним костюмом для східних танців та відвертою білизною — акуратно перенесли з мого розбитого авто в багажник Андрієвої машини.

Його охоронець залишився на місці аварії розбиратися з поліцією, квадроберами та розлюченим «мачо», а сам Андрій сів за кермо й плавно рушив з місця, вивозячи нас у бік передмістя.

У салоні панувала м'яка, спокійна півтемрява. Мене все ще трохи нудило, але гарячі хвилі лихоманки вже відступили, залишивши по собі приємну слабкість.

Андрій кинув на мене турботливий погляд, однією рукою тримаючи кермо, а іншою обережно накривши мою долоню своєю.

— Тобі вже краще, принцесо? — тихо запитав він.

Я вдячно стиснула його пальці й кивнула, дивлячись на дорогу за вікном.

— Так... Дякую, що ти з'явився.

Я важко зітхнула, згадавши понівечений зад свого автомобіля, і знову відчула провину.

— Вибач за машину... Не знаю, як так сталося. Я просто на секунду прикрила очі...

— Злато... — його голос пролунав м'яко, але з такою впевненістю, що я забула всі слова.

— Ти їхав додому? — тихо перепитала я, розглядаючи його спокійний профіль у вечірній напівтемряві салону.

— Так, принцесо, — м'яко відповів він, не відриваючи уважного погляду від дороги.

— А як ти дізнався, що я потрапила в халепу?

Андрій легенько торкнувся пальцем великого сенсорного планшета на центральній панелі. Екран тихо спалахнув, показуючи інтерактивну карту міста. На ній світилися кілька позначок.

— Програма, — пояснив він. — На карті відображаються всі мої машини. Якщо спрацьовують датчики удару, автомобіль автоматично надсилає сигнал тривоги. Позначка починає пульсувати червоним, а мені миттєво приходить сповіщення.

Він коротко ковзнув пальцем по екрану.

— Твій Mercedes саме так і спрацював. Я якраз їхав цією дорогою, побачив попереду затор і зрозумів, що це, найімовірніше, ти.

— Я не знала... — здивовано мовила я, провівши пальцями по гладкому, прохолодному склу екрана.

— Якби ти активувала цю функцію у своєму застосунку, то теж могла б бачити на карті, де знаходиться моя машина.

Позашляховик м'яко зупинився біля нашого будинку в передмісті. За вікнами панувала тиша.

Двигун заглух, і в салоні запала затишна півтемрява.

Андрій розвернувся до мене. Його велика, тепла долоня обережно торкнулася моєї щоки, проводячи великим пальцем по вилиці. Це тепло миттєво зняло залишки напруги, що ще тліла в м'язах шиї.

— Приїхали... — тихо мовив він, не зводячи з мене уважного, дбайливого погляду. — Ти втомилася, принцесо?

Я прихилилася щокою до його гарячої долоні й на секунду заплющила очі. Тіло досі нагадувало про важкий день.

— Трішки... — прошепотіла я, розплющуючи очі й зустрічаючись із його темним, ніжним поглядом. — Але ти ж казав, що ми кудись поїдемо?..

Андрій не поспішав виходити з машини. Він дивився на мене так глибоко й спокійно, ніби давав мені повну свободу вдихнути, подумати й вибрати те, що потрібно саме мені.

— Так, — повільно промовив він, лагідно пригладжуючи моє волосся пальцями. — Але, Злато... ти впевнена? Якщо ти почуваєшся зле чи просто хочеш лягти й відпочити, ми залишимося вдома. Жодних проблем.

У його голосі було стільки щирого піклування, що в грудях знову солодко й болісно стиснулося я не хотіла ховатися від цього вечора чи відкладати моменти, коли ми могли бути разом.

— Так, — відповіла я, і мій голос пролунав абсолютно твердо. Я міцніше стиснула його долоню й усміхнулася — уже без сліду нудоти чи тривоги. — Я впевнена. Я хочу.

Я швиденько забрала фірмові пакети із заднього сидіння, міцно притиснувши їх до грудей. Коли Андрій простягнув руку, щоб допомогти мені й забрати важкі речі, я грайливо відсторонилася та похитала головою.

— Ого, якісь таємниці? — він злегка примружився, і в кутиках його очей з'явилися теплі, затишні зморшки від м'якої усмішки.

— Тобі сюди дивитися категорично заборонено, — мовила я, злегка прикриваючи покупки й ховаючи їх за спину. — Сприймай це як суворо засекречений об'єкт. Дізнаєшся свого часу.

Він лише тихо засміявся, піднімаючи долоні в жесті покірності, і ми рушили до будинку.