Розділ 100

Припаркувавшись на узбіччі неподалік від центру міста, я роздратовано стукнула долонею по керму.

Усі ці стандартні ідеї з подарунками — краватки, годинники, дорогі парфуми чи банальні набори з ременями — здавалися зараз повним маразмом. Після всього, що ми пройшли, після того клятого годинника, з якого я ледь вирвала його життя... будь-яка покупка з магазину виглядала прісною, чужою й позбавленою душі.

І тут у скронях щось ніби клацнуло — чи то від голоду, чи то від раптового осяяння. «Амазонка».

У пам'яті миттєво спалахнув той вечір у клубі. Дим, тьмяне світло, важкі ритми дарбуки й він. Андрій тоді сидів у півтемряві, і я досі пам'ятала його погляд — темний, палаючий, дикий, ніби він хотів зжерти мене очима просто там, на сцені. Він був у повному захваті. А ще в нього в кабінеті висить справжня, важка й неймовірно красива східна шабля. Справжній витвір мистецтва.

Внутрішня нудота трохи відступила, поступаючись місцем гарячому, азартному тремтінню. Східний танець. Не просто ніжне погойдування стегнами, а небезпечний, пристрасний танець із шаблею — на межі леза. Так, як я вмію, коли музика вібрує просто в кістках. Це буде подарунок, який він точно ніколи не забуде.

Я випросталася, перевірила себе у дзеркалі й нарешті посміхнулася — трохи дико, але щиро.

Спочатку — купити бодай якийсь кроасан, щоб не впасти в непритомність від голоду. А потім... починати підготовку.

Заштовхнувши в себе шматок маслянистого круасана й зробивши кілька ковтків кави, я розраховувала, що шлунок заспокоїться. Ага, дідька лисого.

Від пахощів свіжозмеленої кави й жирної випічки нудота підкотила з новою, ще гострішою силою. Всередині все боляче скрутило судомою, аж до очей підступили сльози, а до горла — гіркий клубок. Здавалося, шлунок просто відмовляється приймати будь-що. Я сперлася чолом на кермо, заплющила очі й чекала, поки мине ця важка, лихоманкова хвиля. Тіло після астрального розгулу й дикого нервового виснаження явно бунтувало, але зупинятися чи повертати назад я не збиралася.

За пів години я вже блукала тихим, напівпорожнім шоурумом в одному з торговельних центрів. Довкола рябіло від шовку, оксамиту та розшитих поясів.

Думки мимоволі поверталися до його кабінету. Шабля, що висіла в Андрія на стіні, була просто неймовірна — витончена, з ідеальним згином леза та розкішним руків'ям. Спочатку в мене майнула думка купити йому ще одну схожу колекційну зброю в подарунок. Але скільки збройових і сувенірних крамниць я перед цим не обійшла — усе було не те. Порівняно з його шаблею інші здавалися якимись дешевими підробками, позбавленими тієї самої сталевої грації й характеру. Тому купувати абищо я не стала. Якщо й танцювати, то лише з його власною, справжньою.

А ось щодо костюма сумнівів не залишилося жодного, щойно мої пальці торкнулися тканини. Це було не просто вбрання — це був чистий виклик. Глибокий, вугільно-чорний колір у поєднанні з палаючим, соковитим червоним. Легкі, майже невагомі шифонові накидки на руки, які під час руху мали розлітатися, наче крила, створюючи ілюзію полум'я. Спідниця з високими, сміливими розрізами струменіла крізь пальці, а ліф, розшитий темними кристалами, ловив кожен відблиск світла.

Я приклала його до себе перед великим дзеркалом і затамувала подих. Влучання — сто відсотків зі ста.

А в сусідньому відділі я просто не змогла пройти повз. Купила білизну — неймовірне тонке чорне мереживо, що лягало на шкіру, мов друга тінь, підкреслюючи кожен вигин. Вона була бісівськи красивою й пекуче відвертою.

Шлунок знову важко стиснувся, нагадуючи про каву з круасаном, але я лише міцніше затисла в руках фірмові пакети. Неважливо. Я витримаю цей день і цей стан.

Попереду був його день народження. І цей вечір він пам'ятатиме все життя. Сьогодні ввечері на мене чекав сюрприз від Андрія. Мені потрібно було терміново зібратися докупи й їхати додому, у передмістя.

Але цей клятий круасан... Мене досі нудило й млосило. Гарячий гіркий клубок у горлі нікуди не зник, а головний біль розливався скронями важкими хвилями.

Я важко виїхала на дорогу, що вела на виїзд із міста. П'ятниця. Вечір. Тягучі, нескінченні затори, у які я весело й необачно встромилася просто через самий центр. Машини повзли зі швидкістю равлика, червоні стоп-сигнали попереду засліплювали, а в салоні ставало дедалі задушливіше.

На якусь коротку секунду — буквально на мікроскопічний кліп очима — я просто прикрила повіки, аби вгамувати це пекуче запаморочення.

І в ту ж мить світ вибухнув