Розділ 99

Хвилин за десять тишу кабінету розірвав гуркіт.

Двері з тріском відчинилися, і всередину ввалився мій Борюсік. Та не один, а з цілою «групою підтримки» — трьома кремезними хлопцями з великими коробками, рулонами скотчу й виглядом людей, готових за пів години винести звідси абсолютно все, включно з плінтусами.

— Так, Златусь, досить сидіти й накопичувати дзен! — з порога загорлав Борюсік, енергійно розмахуючи руками. — Загін швидкого реагування на місці. Завдання — вивезти звідси абсолютно всі речі й повністю звільнити простір. Хлопці, працюємо! Оксамит, кришталеві кулі, карти, свічки — усе пакуємо! Не залишаємо ні пилинки від цього ретро-астралу!

У кабінеті зчинився швидкий, рятівний хаос. Хлопці спритно загортали в плівку дерев'яні статуетки, знімали важкі портьєри й тягали коробки одну за одною. Повітря, у якому ще нещодавно витав гіркуватий присмак відьмацького полину й висіла сувора напруга після розмови зі слідчим, тепер заповнили тріск скотчу та твереза суєта реального життя.

Я спостерігала за цим із кутка, відчуваючи, як із кожною винесеною коробкою з кімнати зникає атмосфера пані Зари. Щезали декорації, а разом із ними — і весь цей виснажливий обман.

Пальці мимоволі торкнулися кишені, де лежав годинник. Він більше не пік, не тиснув на груди важким невидимим тягарем — був просто приємно прохолодним шматком металу.

Думки самі собою повернулися до Андрія. Усередині все стиснулося від гострого, болісного й водночас ніжного почуття. Я врятувала його. Зняла це кляте прокляття. Спалила ту кляту ступу.

Але попереду була найважча частина — правда. Мені потрібно було подивитися йому в очі й розповісти все. Без масок. Без містики. Без вигадок.

Але не зараз. Попереду був його день народження. Я не мала жодного права псувати йому свято цим важким зізнанням.

Після дня народження, — твердо сказала я собі, дивлячись, як хлопці виносять останній стіл із порожнього кабінету. — Я обов'язково поговорю з ним. Одразу після його дня народження. Я просто мушу це зробити.

Коли хлопці понесли до машини останні коробки й порожній кабінет відгукнувся гучною луною, Борюсік раптом випустив із рук рулон скотчу. Його бурхлива енергія миттєво згасла, поступаючись місцем нехарактерній для нього тихій задумі.

Він повільно підійшов до мене, узяв за обидві долоні й подивився так трепетно, ніби проводжав мене щонайменше на іншу планету.

— Златусь... сонечко, — його голос здригнувся, а в зазвичай задорних очах заблищали сльози. — Я мушу тобі дещо сказати. Я їду за кордон. У Мексику. На ПМП.

Я заніміла, кліпаючи очима.

— У... Мексику? — перепитала я, не вірячи власним вухам. — Борюсік, ти жартуєш?

— Які жарти, пташко моя! — він драматично приклав руку до грудей. — Квитки вже на руках, документи готові, пальми й теплий океан чекають! Але в мене серце розривається... Як я тебе саму тут залишу? У цьому суворому світі, без мого нагляду, без кави з корицею, без моєї моральної підтримки? Ти ж у мене така тендітна, а довкола стільки дурнів!

Усередині мене все стиснулося від пекучої, гірко-солодкої туги.

Еля поїхала... Тепер і Борюсік. Усі, хто був поруч у моєму найхаотичнішому й найстрашнішому життєвому етапі, розліталися в різні боки. Старий світ руйнувався, відпускаючи минуле й залишаючи мене сам на сам із новою сторінкою.

— Я впораюся, Борюсік... Дякую тобі за все, — тиха усмішка прорвалася крізь сльози, що підступили до очей.

— Іди сюди, моя хороша! Обнімашки! — вигукнув він і згріб мене в такі міцні, гарячі й запашні від парфумів обійми, що аж ребра затріщали.

Він тулився до мене, щось белькотав про те, що я обов'язково повинна прилетіти до нього на текілу й гуакамоле, що я найкраща і що він вирве ноги кожному, хто наважиться мене образити, — навіть із Мексики.

Я міцно обійняла його у відповідь, зарившись носом у його плече. Це було справжнє прощання.

Без обману. Без масок. Без пані Зари. Просто двоє близьких людей, які відпускали одне одного в нове життя. Гуркіт фури остаточно затих за рогом, залишивши після себе лише дзвінку тишу порожнього кабінету, луну моїх кроків і запах вихлопних газів замість звичного душного полину.

Я покрутила в пальцях єдину дрібницю, яку вирішила залишити собі на пам'ять. Маленька металева підвіска — кумедна, трохи безглузда відьмочка на мітлі. Мій особистий сувенір на згадку про пані Зару, яка сьогодні остаточно пішла в небуття.

Офісу більше не існувало.

Астральні таємниці згоріли. Тепер переді мною постало значно складніше й абсолютно земне питання — що подарувати Андрію. Що взагалі дарують чоловікові, з якого ти щойно ледь не ціною власного життя зняла смертельне прокляття, але якому досі так і не наважилася сказати правду?

Думки перервав вібросигнал.

Екран у долоні спалахнув рідним ім'ям.

Я провела пальцем по склу й приклала телефон до вуха.

— Привіт, принцесо, — пролунав у слухавці його теплий, оксамитовий голос, від якого всередині миттєво розлилася м'яка хвиля спокою. — Як справи? Я вже сумую...

Я міцніше стиснула в долоні маленьку відьмочку, важко видихнула й усміхнулася. Його голос у слухавці діяв краще за будь-які заспокійливі — огортав м'яким теплом, вимиваючи з мого тіла залишки крижаного тремтіння після розмови з Максимом і гіркий осад від прощання з Борюсіком. Я заплющила очі, вслухаючись у його рівне, рідне дихання на тому кінці, й відчула, як серце нарешті уповільнює свій шалений ритм.

— Привіт... — тихо мовила я, і разом із цим видихом із мене ніби остаточно спала важка броня. — Я теж за тобою сумую. Дуже.

Я провела долонею по шкіряному керму, відчуваючи його знайоме, приємне тепло, і злегка прикусила губу.

— Андрію... Я тут трохи самовільничала. Взяла твоє авто. Ти не проти? Вибач, я навіть не запитала...

У слухавці тиша затягнулася буквально на секунду, а потім пролунав його тихий, теплий сміх. Я майже побачила, як він зараз трохи примружується й м'яко усміхається.