Розділ 98

Помітивши мене, він повільно повернувся в мій бік, скануючи з ніг до голови. Його погляд на мить затримався на моєму обличчі з виразом: «Я щойно відлупцювала поліном древнє зло і навіть не спітніла.»

— Привіт, Злато, — його голос пролунав м'яко, з легким, дуже отруйним присмаком іронії. — Чи, скоріше... пані Заро?

Від цього імені по спині пробіг крижаний мороз. Чудово. Просто ідеальне комбо для одного ранку: спочатку спалення астрального майна з екзорцизмом, а тепер — слідчий просто посеред студії Зари.

Цікаво, а в Кримінальному кодексі є стаття за нанесення тяжких тілесних уявним відьмам?

Він повільно зробив крок уперед, схрестивши руки на грудях і не зводячи з мене пронизливого погляду.

— Злато, ти ж чудово знала, що я шукаю Зару, — промовив він м'яко, але в кожному слові відчувався сталевий натиск. — Відьму, гадалку... і, за офіційними орієнтуваннями, звичайну шахрайку. Тебе. Ти знала це з першого дня. Чому не сказала мені?

У горлі вмить пересохло. Серце важко гупнуло в ребра. Я стояла перед ним, відчуваючи, як під його поглядом руйнуються всі мої заготовлені виправдання, а в голові гарячково змінювали одне одного десятки варіантів відповіді. Потрібно було витримати цю паузу. Не дати йому помітити, як сильно тремтять мої пальці.

— Злато... — повторив він уже м'якше, стишивши голос.

Максим повільно присів поруч зі мною на край дивана. Його уважний погляд ковзнув моїм обличчям. Він просто не міг не помітити, як дрібно тремтять мої пальці, як прискорено здіймаються груди й що від мене все ще ледь відчутно пахне гірким сухим полином.

— Що з тобою?.. — у його голосі на мить прорізалося справжнє, людське хвилювання, але він швидко повернув собі звичну зібраність. — Ти... Ти все це робила через Захара.

Усе всередині мене обірвалося й полетіло в темну прірву. Я заніміла, відчуваючи, як крижаний піт проступає на скронях, а повітря в легенях стає важким і гарячим.

— Я сьогодні був на суді, Злато, — тихо, але вагомо продовжив він, дивлячись мені просто в очі. — І тільки там усе нарешті склалося в одну картину. Я зрозумів, що Захар — твій брат.

Він важко зітхнув, трохи нахилившись до мене. У його погляді отруйна іронія остаточно поступилася місцем серйозній, тривожній напрузі.

— Ти хоч розумієш, у яку халепу влізла? На пані Зару заведено офіційну справу за шахрайство. Це не чиїсь дитячі образи. Це реальне кримінальне провадження.

Кожне його слово віддавалося в моїх скронях болісним пульсом. Усі мої недавні жарти про астральну піч, відьмацьку мітлу й ступу миттєво здуло холодним вітром реальності.

Світ тріщав по швах.

— Андрій знає? — тихо, майже пошепки запитав він.

— Ні, — вичавила я, ховаючи погляд і гарячково роздивляючись власні долоні. Подушечки пальців усе ще заніміло нили після астрального двобою, а в горлі стояла гірка сухість від полинового диму.

— Ти так довго ховалася від мене... — Максим важко зітхнув, і в його голосі прорізався гіркий, втомлений смуток людини, яка нарешті змирилася. — Але тільки зараз я дійсно зрозумів, що від самого початку не мав жодних шансів.

— Так, Максе... — я змусила себе вимовити це, відчуваючи, як у куточках очей закипають пекучі сльози. — Коли Захара посадили, на ньому висів величезний, просто непосильний борг. Його б там забили або закатували. Я не мала уявлення, що робити й де брати такі гроші, щоб урятувати йому життя.

Я важко ковтнула клубок у горлі, викриваючи перед слідчим усе, що роками пекло мене зсередини й отруювало кожен подих.

— Тітка Роза терміново поїхала в Ізраїль і просто залишила мені свій «бізнес». Але... вона мені не тітка, Максе. Ми із Захаром — з дитбудинку. У мене в цьому світі нікого не було, крім нього. Взагалі нікого. Я повинна була щось зробити!

Слова вилітали з мене, наче прорвало греблю. Я чітко усвідомлювала, що зараз власноруч підписую собі вирок. Що це — щиросердечне зізнання. Що далі на мене чекають реальні кайданки, судові зали, ганьба і, можливо, в'язниця. Але десь глибоко всередині, крізь лихоманковий, крижаний страх, раптом розлилося дивне, майже божевільне полегшення. Моя тремтяча рука мимоволі торкнулася кишені, де лежав уже повністю заспокоєний, приємно прохолодний годинник.

Нехай мене судять. Нехай увесь мій світ зараз зруйнується дотла. Головне — я встигла. Я зняла це кляте прокляття. І Андрій буде жити. Це була єдина думка, яка зараз не давала мені остаточно впасти.

— Я не хотіла руйнувати його репутацію... — голос тріщав і зривався, але я вже не могла зупинитися, викладаючи все, що роками давило мене зсередини. — А потім... потім стало занадто пізно. Я просто застрягла в цьому.

Я витерла сльозу, що обпекла щоку, й подивилася Максимові просто в очі. У погляді слідчого, який завжди здавався майже несприйнятливим до емоцій, промайнуло щось нове — важке й тривожне усвідомлення.

— Ми не обманювали звичайних, бідних людей, Максе, — тихо, але твердо продовжила я. — Нашими клієнтами були VIP. Багаті, впливові, відомі люди з абсолютно абсурдними проблемами й примхами. Вони самі приходили й самі платили за ілюзію порятунку. Але щоб працювати з такими людьми, щоб говорити їм «пророцтва», які збуваються, потрібна була інформація. Дуже глибока. Закрита.

Максим повільно випростався. Його обличчя зкам'яніло.

— Флешка... — ледь чутно промовив він.

— Так, — я важко ковтнула, відчуваючи, як крижаний холод котиться вздовж хребта. — Хтось дізнався, що в нас є ці дані. Саме тому тоді розгромили мою квартиру. Вони шукали не гроші й не прикраси, Максе. Вони перевернули все догори дриґом, бо шукали флешку з інформацією. Компромат на своїх високопоставлених хазяїв.

У студії зависла важка, дзвінка тиша. Повітря здавалося настільки густим від моїх зізнань, що дихати ставало важко. Я сиділа на краю дивана, повністю викрита, зі знятим прокляттям у кишені й руїнами власного життя на долонях.

Максим мовчки дивився на мене кілька довгих секунд, а потім у його погляді знову прослизнув той самий знайомий, дещо іронічний вогник.