Розділ 97

«Свічки, полин і сіль — це лише основа. Але слухай мене уважно, Злато: якщо відчуєш, що тебе знову затягує в астрал чи видіння, не смій лякатися. Темна магія живиться твоїм страхом. Головне — не бійся.»

Я розставила свічки на долівці, розсипала пучки сухих трав і підпалила їх. Затишне приміщення салону миттєво заповнилося густим, пряним димом із виразною гірчинкою. Я глибоко видихнула, потягнулася до хустки й знову торкнулася годинника.

Повітря вибухнуло тінями. Стіни салону розчинилися, і мене з силою всмоктало в похмурий, розмитий простір астралу. Навколо клубився чорний туман, а з нього на мене вискочила та сама стара карга. Вона шипіла, мов розлючена гадюка, виставивши кістляві, скручені артритом пальці з довгими пазурами.

— Він мій! Не віддам! Заберу його душу в пекло, але тобі не залишу!

У перші секунди від її дикого, скрипучого голосу в мене затерпла спина. Але я не здамся.

— Та ти що? Серйозно? — випалила я, обдивляючись це страховисько з ніг до голови. — Жінко, ти в дзеркало давно дивилася? У тебе ж фасад сиплеться. Який ще Андрій?!

Зовсім поруч я помітила важке, кремезне поліно, що лежало біля якоїсь примарної старовинної печі. Недовго думаючи, схопила його обома руками й із розмаху махнула перед носом відьми.

— Ану поцілуйся з цим, відьмацька твоя морда! — закричала я, відчуваючи, як переляк остаточно поступається місцем чистому, розлюченому азарту.

Карга з диким вереском відсахнулася назад. Я круто розвернулася й раптом помітила під стіною величезну темну дерев'яну ступу, з якої стирчала стара крива мітла. У голові сяйнув спалах згадки — старі казки й бабусині перекази. Якщо спалити мітлу відьми, вона втратить усю свою магічну силу!

— Ого, яка річ! — зареготала я, перехоплюючи поліно в одну руку, а другою висмикнувши важку мітлу зі ступи. — А це ми зараз трохи модернізуємо!

Тепер уже відьма почала відступати з витріщеними від жаху очима, поки я з поліном напереваги й мітлою в руках пішла на неї тараном, готуючись запхати її магічний інструмент просто в палаюче черево печі.

Але стара карга явно не збиралася здаватися без бою. Звідки в її сухому, кістлявому тілі взялася така бісівська прудкість — залишалося загадкою. Та раптом вона підстрибнула, уявивши себе чи то Джекі Чаном, чи то майстром східних єдиноборств на пенсії.

Вона вчепилася пазурами мені в плечі й так струсонула, що в мене аж зуби зацокотіли, намагаючись вибити з моїх рук поліно.

— Хрін тобі, бабо! — гаркнула я, перегрупувавшись і з усієї душі врізавши їй ліктем під ребра.

Ми зчепилися в справжньому астральному махачі. Дим клубився, поліно літало в повітрі, карга шипіла й розмахувала руками, а я відбивалася як могла, викручуючись від її кривих пазурів.

І тут із темного кутка виліз він. Старий, облізлий, одноокий кіт із видертими клаптями шерсті й лисинами по всьому тілу. Він вигнув спину, випустив довгі пазурі й загрозливо засичав, готуючись стрибнути мені просто в обличчя.

Бляха... кранти мені, — встигла промайнути панічна думка.

Але тієї ж миті повітря за моєю спиною збурилося потужною хвилею тепла. Простір розірвався, і з сяйливого туману виринули два знайомі, рідні силуети з грізним басовитим гарчанням.

Мун і Мар. Мій вірний астральний спецназ! не роздумуючи, кинулися на облізлого фамільяра. Кіт вереснув, коли Мун із ходу притис його лапою до підлоги, а Мар заблокував йому будь-який шлях до відступу.

— Красавчики мої! — закричала я, скориставшись тим, що відьма відволіклася на кота.

Схопивши її суху мітлу разом зі ступою, я з усієї сили запхала їх просто в розжарене черево печі.

— Ні-і-і-і! — дико, нелюдськи заверещала стара карга, схопившись за голову.

Дерево у вогні спалахнуло миттєво. Із печі вирвався фонтан яскравих сонячних іскор і золотого полум'я. Простором прокотилася вибухова хвиля — відьма почала розсипатися на попіл, шиплячи й проклинаючи все на світі, поки її астральна халупа тріщала по швах.

Спалах!

Я з гучним вдихом вирвалася з марева й гепнулася на підлогу свого салону. Повітря знову стало звичайним, пахло сухим полином і згаслими свічками. На підлозі біля мене лежав годинник Андрія — метал більше не пік, а був приємно прохолодним і абсолютно чистим.

Я сиділа на підлозі, скуйовджена, із божевільним пульсом, але з відчуттям повної й беззаперечної перемоги.

Привівши себе до ладу після астрального махачу — ну, як до ладу: витрусила з волосся примарний попіл, перевірила, чи не пахне від мене палаючим полином, і переконалася, що на пальцях не лишилося слідів від відьмацької ступи. Я сподівалася хоча б на п'ять хвилин тиші й спокійно випити кави в рідних стінах, але у цього дня були на мене зовсім інші плани.

Вона вже була тут. А разом із нею — і зовсім нехарактерний для цього місця гість.

Ледь переступивши поріг студії Зари, я завмерла.

Посеред простору стояв Максим. Слідчий. Статний, зібраний, ідеально випрасуваний і з тим самим чіпким поглядом, яким зазвичай оглядають або рецидивістів, або потенційних пацієнтів психіатрії.