Розділ 96

Я сіла за кермо Андрієвого авто. Вперше. Я й на своїй їздила без особливого захвату, поки не довелося її продати. А тепер ще й мала вести машину, яка явно була розумнішою за мене.

Долоні трохи спітніли, коли я натиснула кнопку запуску двигуна. Машина відгукнулася тихим, потужним гулом, а кермо в моїх руках здалося важким і чужим.

— Головне — не розгатити її, — пробурмотіла я, налаштовуючи дзеркала. — Бо пояснювати Андрію, чому я без дозволу взяла його авто й врізалася в стовп по дорозі на магічний ритуал, буде трохи незручно.

Я повільно перемкнула передачу й викотилася з гаража. Поки машина плавно набирала хід, у голові знову й знову прокручувалися слова тітки Рози й те дивне марево. Серце калатало від суміші страху й люті на саму себе. Чому я не зробила цього раніше? Я ж повинна була здогадатися... Тітка Роза попереджала мене.

Я міцніше стиснула кермо й натиснула на газ, уважно стежачи за дорогою. Потрібно було дістатися салону якнайшвидше, поки Андрій в офісі й ні про що не підозрює. Я вчепилася в кермо так, що пальці аж побіліли. Машина Андрія реагувала на найменший дотик до педалей, і кожна нерівність на дорозі здавалася мені потенційною катастрофою. Я їхала з вельми скромною швидкістю, судомно поглядаючи в дзеркала кожні дві секунди й намагаючись триматися крайньої смуги.

Але моя надзвичайна обережність явно комусь заважала жити.

Ззаду пролунав глухий, тріскучий і дуже обурений гудок. У дзеркалі заднього виду виріс старенький, добряче під'їдений іржею «Жигуль». За кермом сидів сивий дідусь у кашкеті, який дивився на мою масивну тачку з такою люттю, ніби я особисто перекрила йому шлях до порятунку світу.

Він із ревом моторного надриву вискочив у сусідню смугу, рішуче обігнав мене і, кинувши переможний погляд крізь опущене скло, помчав далі.

Я важко видихнула й винувато хмикнула.

— М-да, Злато... справжній Шумахер, — пробурмотіла я собі під ніс, трохи розслабляючи занімілі плечі.

Нарешті я з горем навпіл припаркувала Андрієву махіну неподалік від будівлі свого колишнього салону. Зробила це з п'ятої спроби, ледь не зачепивши бордюр, але машина, на щастя, залишилася цілою й неушкодженою.

— Живі, — полегшено видихнула я. — Обидві.

Салон уже якийсь час стояв зачиненим. Вивіску давно зняли, крізь потьмяніле від пилу скло виднілися лише сліди від колишніх меблів і залишене в кутках приладдя. Усе це приміщення тепер виглядало привидом мого минулого життя.

Діставши з пасажирського сидіння гарячий згорток із годинником, я швидким кроком підійшла до дверей, дістала ключі й провернула замок. Усередині пахло застоєм, сухою фарбою для волосся й пилом.

Я ввімкнула світло, оглянула кімнату й одразу дістала телефон. Мені потрібно було терміново звільнити цей простір від усього зайвого й очистити його для ритуалу.

Набравши Борюсіка, я дочекалася, поки той візьме трубку.

— Борюсіку, привіт. Ти мені терміново потрібен, — випалила я без зайвих вступів. — Треба приїхати до мого салону й вивезти звідси геть усе. Весь цей мотлох, залишки обладнання, якісь коробки... Роздай, викинь, подінь куди завгодно, тільки щоб тут було порожньо.

— Злато? Ти що, остаточно згортаєшся? — здивувався він на тому кінці. — А як же...

— Все, Борюсіку. Я більше ніколи не повернуся в цю сферу. Це рішення остаточне. Просто допоможи мені очистити приміщення.

— Зрозумів, без питань. Буду з хлопцями й вантажівкою хвилин за сорок, — відповів він, вловивши мій серйозний тон.

Я поклала трубку й важко видихнула, озираючись довкола.

Всередині виникло дивне відчуття легкості — наче з плечей упав ще один важкий пласт минулого. Цей етап мого життя справді завершився.

Тепер залишилося тільки одне — розібратися з тим, що зараз лежало в мене під пахвою, й захистити наше з Андрієм майбутнє.

Телефон у руці дзижкнув — прийшло повідомлення від тітки Рози.