Розділ 95

Після сніданку я піднялася назад до нашої спальні. Потрібно було перевдягнутися й нарешті зібратися в місто по подарунок для Андрія.

На тумбочці біля ліжка так і лежав його годинник. Я підійшла ближче й простягнула руку. Метал виявився не просто холодним — він обпік пучки пальців дивним, запеченим теплом, ніби годинник щойно витягли з полум'я. Світло в кімнаті миттєво потьмяніло. Повітря стало важким, солодкувато-гірким, із виразним запахом горілого воску й полину.

Невже знову?.. Мене обдало крижаним трепетом. Простір довкола розпався на тіні, і я опинилася в тісній напівтемній кімнаті. Дорогі меблі спальні зникли — замість них постали потріскана дерев'яна підлога й тьмяне світло кількох товстих свічок.

У центрі сиділа жінка. Стара, сива блондинка із сухою шкірою та кістлявими плечима. Вона сиділа спиною до мене, низько схилившись над дерев'яним столом.

Що це, в біса, таке?

Я зробила крок уперед, хоча власні ноги здавалися ватяними.

— Ольго, ти впевнена? — прорипів сухий, тріскучий голос старої.

З напівтемряви пролунав інший голос — молодий, жіночий.

— Так. Якщо він не буде зі мною, то ні з ким.

— Добре, Ольго... — тихе, загрозливе відлуння прокотилося кімнатою. — Або з тобою, або ні з ким.

Стара простягнула кістляві пальці до речей на столі. Згарище воску, чорна нитка й темна металева пластина, над якою вона почала шепотіти швидкі, нерозбірливі слова. Кожне з них віддавалося в моїх скронях важким, болісним пульсом.

Вона провела палаючим ґнотом по металу — і на ньому спалахнув темний, криваво-червоний слід. Один в один такий, який я раніше бачила на зап'ястку Андрія. Різкий біль прошив моє власне зап'ястя.

Спалах світла — і марево розсипалося.

Я розплющила очі й важко, жадібно ковтнула повітря.Я сиділа на підлозі спальні, спираючись спиною на прохолодну ніжку ліжка. Долоня була стиснута в кулак — я досі мертвою хваткою тримала той самий годинник. Серце калатало десь у горлі, а в голові лунав лише один пекучий від люті й занепокоєння сумнів:

 Хто така, в біса, Ольга?..

Підвівшись із прохолодної підлоги, я насамперед підійшла до дверей спальні й рішуче повернула ключ у замку. Подвійне виразне клацання трохи повернуло мене до тями. Мені була потрібна абсолютна приватність. І людина, яка розуміється на таких «привітах із минулого» значно краще за мене.

Я дістала телефон і натиснула швидкий набір. Тітка Роза в Ізраїлі відповіла майже миттєво. Після мого попереднього дзвінка вона вже знала: просто так я її не турбуватиму. Але цього разу все було значно серйозніше.

— Увімкни відео й покажи мені його, — коротко сказала вона замість привітання, вловивши мій збитий подих.

Я піднесла телефон до тумбочки, наводячи камеру на важкий годинник Андрія.

Тітка Роза довго мовчала, уважно вдивляючись крізь екран у темний метал. Її обличчя стало надзвичайно строгим, а погляд — важким і глибоким.

— Це ланцюг, який душить, — нарешті тихо промовила вона.

— Я не зрозуміла... — похитала головою я, відчуваючи, як під шкірою знову розливається крижаний холод. — Про що ти, тітко Розо?

— Він не працює як звичайний годинник, Злато, — важко зітхнула вона. — Такі речі не показують час. Вони тримають людину в тому житті, яке їй нав'язали. А коли вона вирішує все змінити, зламати старий сценарій і піти далі... цей ланцюг починає душити. Або тягнути назад.

У спальні запанувала тиша, переривана лише моїм прискореним диханням. У голові знову пролунали слова тієї сивої старої з видіння й холодний голос блондинки.

Андрій справді змінював усе. Свій світ. Свої пріоритети. Обираючи нас. Обираючи нове майбутнє.

— Тітко Розо, як його зняти? — у моєму голосі спалахнула паніка, яку я вже не могла приховати. — Напиши мені ритуал, слова, усе, що треба зробити! Бо якщо ми цього не розірвемо, усе закінчиться катастрофою.

— Злато, — її голос у слухавці зазвучав строго, майже карбувально. — Слухай мене уважно. Це не просто примха чи дитяча забавка. Це важка, темна прив'язка. Я скину тобі все — і слова, і послідовність дій. Але тобі потрібне чисте місце, воскові свічки, сухий полин і сіль. І роби все чітко, бо інакше це вдарить по тобі.

Салон... — миттєво сяйнуло в моїй голові. У мене в салоні було все необхідне: і сухі трави, і потрібні олії, і свічки, і абсолютна тиша без зайвих очей.

— Я зрозуміла. Скидай негайно.

Я завершила виклик.

Руки трохи тремтіли. Намагаючись більше не торкатися годинника голою шкірою, я схопила з полиці щільну хустку й обережно, але міцно загорнула в неї цей клятий метал. Навіть крізь кілька шарів тканини від нього йшло неприємне, важке тепло, від якого пекло в подушечках пальців. Я швидко відімкнула двері спальні, схопила сумку, затисла згорток під пахвою й майже безшумно збігла вниз сходами.

Поки ніхто в будинку не встиг поставити мені жодного запитання, я вискочила на ганок, жадібно ковтнула свіже ранкове повітря й попрямувала просто до машини.

Я майже влетіла в гараж, міцно притискаючи до себе згорток із годинником.

Погляд метнувся по рівному ряду автомобілів.

— Так... — нервово видихнула я. — Ця — занадто велика. Ця... взагалі ні. Цю я навіть із місця не зрушу.

Очі нарешті зачепилися за темний кросовер.

— Добре. Ти хоча б не виглядаєш так, ніби коштуєш, як половина країни.

Я кинула згорток із годинником на сусіднє пасажирське сидіння. Загорнута хустка все ще здавалася підозріло теплою, але роздивлятися її зараз не було часу.