Розділ 94

Ранок почався куди спокійніше, ніж минула ніч.

Андрій уже збирався на роботу, звично застібаючи ґудзики на манжетах сорочки. Я спиралася на одвірок спальні, тримаючи в руках чашку гарячої кави й мовчки спостерігаючи за ним.

У якийсь момент він простягнув руку до столика, де зазвичай лежав його масивний годинник, але раптом завмер і відсунув його вбік. У цю коротку мить я встигла помітити дивну річ. На його зап'ястку чітко червоніла рівна темна смуга — наче від легкого опіку або нагрітого металу.

Я хмикнула й примружилася.

— Натер ремінцем?

— Можливо, — спокійно й трохи лаконічніше, ніж зазвичай, відповів Андрій, навіть не глянувши на свою руку, і просто сховав зап'ясток під манжетою сорочки.

Він поправив комір і глянув на мене зі своєю звичною впевненою усмішкою.

— Ввечері буде сюрприз. Не забудь.

— Не забуду, — пробурмотіла я, допиваючи каву. — Ти мені вже всю голову ним забив.

— Обернеш це на свою користь, — хитрувато усміхнувся він. — До речі, в обід приїдеш зі Стасом в офіс? І Мишка свого запроси на співбесіду. Нехай розробляють зі Стасом свою гру. Якраз і познайомимо їх.

Я не стрималася й засміялася.

— Так-так, обов'язково треба зайняти їх чимось легальним. Бо якщо Стасу не дати роботи, наступного разу він від нудьги нам Пентагон зламає, а відповідати доведеться мені.

Він ступив до мене ближче, перехопив чашку з моєї руки й поставив її на найближчу тумбу. Його долоня м'яко лягла мені на потилицю, пальці заплуталися у волоссі, і він припав до моїх губ — повільно, ніжно й так солодко, що в мене на мить знову випарувалися всі думки.

Від нього пахло дорогим парфумом, ранковою кавою й тим особливим домашнім теплом, яке буває лише після спільно проведеної ночі.

— Сподіваюся, сьогодні проблем із сукнею не буде, принцесо, — прошепотів він просто мені в губи, трохи відсторонюючись, але все ще утримуючи мене за талію.

— Я теж на це щиро сподіваюся, — усміхнулася я, відчуваючи, як від його близького подиху по шкірі пробігають легкі мурашки. — Другого застряглого бігунка моя психіка просто не витримає.

— Але якщо що — взагалі не хвилюйся, — у його сірих очах знову спалахнули ті самі бісики.

— Це ще чому?

— Я сам зніму її з тебе, — абсолютно спокійно й незворушно відповів він. — З блискавкою чи без.

— Андрію, ти просто нестерпний! — хмикнула я, але замість того, щоб відштовхнути його, лише міцніше стиснула пальцями його плече.

— Я знаю, — задоволено усміхнувся він і востаннє м'яко торкнувся моїх губ своїми. — До вечора, принцесо.

Як тільки за Андрієм зачинилися двері, я взяла телефон і набрала Мишка.

Після п'ятого гудка в слухавці пролунав сонний і явно роздратований голос:

— Злато, якщо будинок не горить, то зараз восьма ранку...

— Не горить, але може спалахнути твоє майбутнє, — хмикнула я. — Обід, офіс Андрія. Буде співбесіда. Працюватимеш над грою зі Стасом — нашим малим генієм Сікорським, який свого часу зламав супутник НАСА. Тож тільки спробуй запізнитися або вдягнути футболку з якоюсь нецензурщиною.

На тому кінці на кілька секунд запанувала тиша, а потім пролунав прискорений шурхіт ковдри.

— Серйозно? Справжній розробницький проєкт із тим самим Сікорським? Злато, ти найкраща! Я буду раніше, зачесаний і в сорочці!

— Ого, сорочка — це вже перебір, але дякую, — посміхнулася я й поклала слухавку.

Зібравшись, я спустилася вниз на сніданок. У будинку панував звичний ранковий затишок — пахло свіжою випічкою та кавою.

Поки я снідала, у голові без упину крутилися плани на день. Няня мала приїхати трохи пізніше й разом зі Стасом забрати малого до офісу після обіду. Це давало мені кілька вільних годин, і я твердо вирішила використати їх із користю.

Адже завтра в Андрія день народження, і мені терміново потрібен був ідеальний подарунок. До того ж він цілий ранок дражнив мене своїм вечірнім сюрпризом, тож залишатися в боргу я точно не збиралася. Мені треба було вигадати щось особливе. Щось таке, що змусить його забути про все.

Питання було лише в тому, що саме подарувати чоловікові, у якого, здається, є абсолютно все.

Я зійшла вниз у їдальню, де вже витав аромат свіжих тостів, апельсинового соку й кави. За столом із бездоганно рівною спиною вже сиділа Єлизавета Петрівна, витончено тримаючи порцелянову чашку. Вона виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок журналу про світське життя, але в її очах палав абсолютно небезпечний ентузіазм.

— Златочко! — мовила вона без жодної преамбули, щойно я сіла навпроти й узяла до рук чашку. — Златочко, ну давай купимо ту сукню! Ну правда, давай купимо!

Я ледь не поперхнулася першим ковтком кави.

— Єлизавето Петрівно, вона ж мене ледь у полон не взяла, — з усмішкою нагадала я, згадуючи той панічний момент із застряглим бігунком. — То була не сукня, а елітний капкан із мережива.

— Ой, ну подумаєш, якась нещасна блискавка! — вона зневажливо змахнула рукою, ніби йшлося про дрібну пилинку на лацкані. — Ми наймемо найкращу швачку в місті. Вона все перешиє, замінить той бігунок хоч на золотий! Але ти в ній виглядала як справжня королева. До того, як почала вигинатися в примірочній і погрожувати продати нирку...

— Я досі відчуваю, як той корсет намагався вичавити з мене душу, — засміялася я, намащуючи тост маслом. — До того ж ціна... Андрій дізнається — у нього ж серце зупиниться.

— У Андрія? — Єлизавета Петрівна здивовано підняла витончену брову. — Злато, мій син витримає будь-яку ціну, а от мій естетичний шок від інших суконь — ні. Я цілу ніч не спала! Вона ж сіла на тебе ідеально!

Я дивувалася її завзятості. Ця жінка могла вести переговори на рівні міжнародних корпорацій, але зараз зі щирим, майже дитячим азартом воювала за сукню, яка вчора ледь не зробила з мене експонат для сабмісивного шопінгу.