Розділ 92

Дорога додому минула ніби в легкому заціпенінні. Після битви з блискавкою в елітному салоні сил не залишилося навіть на емоції. Я мовчки дивилася у вікно на вечірній Київ, міцно притискаючи до себе пакети із золотою та червоною сукнями.

Єлизавета Петрівна теж мовчала. Лише ледь усміхалася тією своєю загадковою усмішкою, яка без слів говорила: «Нічого-нічого, усе одно від мого плану ти нікуди не дінешся».

Коли чорний позашляховик плавно заїхав у дворик нашого нового будинку, нас зустріли знайомі звуки. На ґанку, розвалившись просто на килимку, лежала зграя хаскі, а на перилах із виглядом справжнього господаря поважно сидів Мун. Помітивши світло фар, крук розправив крила й урочисто прокаркав на весь район:

— Приїхали! Сир не купили, але сукні привезли!

Біля дверей уже чекав Андрій. Він відчинив дверцята, подав мені руку й одразу заглянув в очі, ніби намагався прочитати, чим закінчився наш марафон по бутіках.

— Жива, принцесо? — усміхнувся він, допомагаючи мені вийти й забираючи пакети. — А то мама по телефону говорила так, ніби в салоні розігрувалася трагедія шекспірівського масштабу.

— Жива. Але, здається, залишила там останню нервову клітину, — видихнула я й, притулившись спиною до його грудей, нарешті відчула, як напруга повільно відступає.

У цей момент із будинку вийшов Семен Петрович зі своїм незмінним планшетом у руках. Кинувши на нас уважний погляд, він задоволено кивнув.

— Бачу, шопінг минув успішно. Молодці. А ми тут із племінником якраз закінчили обговорювати новий проєкт. Сподіваюся, завтрашній день нас теж приємно здивує.

Від його останніх слів у мене всередині все похололо.

Завтра...

Уся тепла атмосфера цього вечора розсипалася в одну мить. Завтра суд. Завтра стане відомо, чи вийде Захар по УДО. А ввечері Андрій обіцяв мені якийсь сюрприз.

Минуле й теперішнє раптом опинилися надто близько одне до одного. Моє життя, у якому досі залишалася тінь Захара, і життя поруч із Андрієм, спокійне, світле, наповнене любов'ю. Я все ще не знала, як сказати йому правду.

— Завтрашній день? — Андрій навіть не помітив, як я напружилася. Він поцілував мене в маківку, зачинив дверцята машини й міцніше обійняв. — Кохана, ти навіть не уявляєш, який сюрприз я для тебе підготував. Обіцяю, ти будеш у захваті.

Я дивилася на його щиру усмішку й теж спробувала усміхнутися. Але тривога вже оселилася десь глибоко всередині.

Я ще не знала, що після завтрашнього дня дороги назад уже не буде.