Розділ 93

Коли двері спальні нарешті зачинилися, шумний день із його нескінченними сюрпризами, розмовами про бізнес та пташино-собачими переговорами залишився по той бік. У кімнаті запанувала м'яка тиша. Тьмяне світло нічника, тепло, що йшло від Андрія, і тихий шурхіт прохолодного простирадла ніби відділили нас від усього світу.

Він обійняв мене ззаду, зарившись обличчям у моє волосся, і я нарешті видихнула, відпускаючи напругу, що застрягла десь між лопатками за цей шалений вечір. Його великі теплі долоні на моїй талії повільно знімали втому.

— Ну а тепер, принцесо, розказуй, — тихо мовив він біля моєї скроні. — Що то за катастрофа була в магазині? Мама досі ходить із таким виглядом, ніби втратила угоду століття, а ти втекла звідти так, наче за тобою гналися всі судові виконавці країни.

Я тихо розсміялася, відкинувши голову йому на плече, і відчула легкий дотик його губ до моєї шиї.

— Твоя мама... — згадала я той панічний жах і зітхнула. — Вирішила, що нам терміново потрібна весільна сукня. За ціною двох квартир, Андрію. Двох!

Його тихий сміх відгукнувся теплою вібрацією.

— Серйозно? І ти вирішила, що краще застрягти в ній намертво, ніж дозволити мамі її купити?

— Вона справді застрягла! Блискавка заклинила! — я розвернулася в його обіймах і зустрілася з його веселим поглядом. — Я вже уявляла, як до скону днів житиму в цій броні з мережива. Консультантка була біліша за стіну! Мені довелося вигнутися, як якийсь професійний йог, щоб самотужки її розстібнути. Я вже пообіцяла собі: якщо порву — продам нирку, але виберуся.

Андрій усміхнувся й обережно заправив пасмо мого волосся за вухо. Його пальці ковзнули по моїй щоці, і я мимоволі затамувала подих.

— Ніяких нирок, Злато, — тихо, але цілком серйозно сказав він, притягуючи мене ближче. — Ти потрібна мені цілою. Навіть якби для цього довелося викупити весь той салон разом із кравчинею.

Він поцілував мене повільно, без поспіху. Так, ніби знав: зараз мені найбільше потрібен саме спокій.

Я заплющила очі, на мить забувши про все. Лише десь на самому дні свідомості ще ворушився тривожний спогад про повідомлення від Захара.

Але зараз, у його обіймах, страх нарешті трохи відступив.

— А сукня тобі сподобалася? — його голос прозвучав біля самої моєї шиї, тихий, із ледь відчутним теплом у кожному слові. — Мм, Злато... До того, як вона збунтувалася проти тебе?

Він не поцілував. Лише повільно провів кінчиками пальців уздовж моєї шиї — від ключиці до мочки вуха. Майже не торкаючись шкіри. Від цього легкого дотику тілом миттєво прокотилася гаряча хвиля мурашок.

Я мимоволі заплющила очі й затримала подих. Серце забилося швидше, а всі думки про елітний салон, застряглу блискавку й сукню за ціною двох квартир розчинилися без сліду.

— Сподобалася... — ледь чутно прошепотіла я, несвідомо схиляючись до нього. — Вона була... ніби казка. Тільки дуже підступна.

— Казка? — Андрій завмер біля моєї скроні, а тоді його губи легко торкнулися шкіри, залишивши короткий, неквапливий поцілунок. — Значить, наступного разу обиратимемо її разом. І жодна блискавка більше не наважиться з тобою воювати.

Він міцніше, але так само дбайливо пригорнув мене до себе. Я сховала обличчя в нього на шиї, вдихаючи знайомий, рідний запах, і вперше за весь день відчула, що можу просто перестати хвилюватися.

Його губи торкнулися моїх — спочатку легко, дражливо, з ледь помітною усмішкою, від якої в мене щоразу завмирало серце. Та я сама потягнулася до нього.

Поцілунок одразу став глибшим. Утома, тривога, спогади про цей шалений день — усе відступило. Залишилися тільки його тепло, подих і мої пальці, що вже заплуталися в його волоссі.

Я притягнула Андрія ближче, вдихаючи знайомий терпкий аромат, який давно п'янив мене сильніше за будь-яке вино. Він відповідав так само — упевнено, але напрочуд ніжно, ніби кожним поцілунком намагався сказати значно більше, ніж могли слова.

— Ну що, бунтарко? — тихо прошепотів він просто в мої губи. — Від сукні втекла, а від мене вже не втечеш.

Я лише всміхнулася. Не встигла й слова сказати, як одна його долоня лягла мені на спину, а друга ковзнула під коліна.

— Андрію...

Підлога раптом зникла з-під ніг. Я тихо скрикнула від несподіванки й одразу розсміялася, міцніше обіймаючи його за шию. Гаряче обличчя саме сховалося біля його шиї, а під долонею швидко й глухо билося його серце.

Він зробив лише кілька кроків. Прохолодне простирадло м'яко прийняло нас, а кімната знову потонула в тиші. За дверима залишилися всі турботи, усі розмови й завтрашній день.

Зараз існували тільки ми. Спина торкнулася прохолодного простирадла.

Андрій навис наді мною, спираючись на лікті. Кілька секунд мовчки дивився мені в очі, а потім повільно перехопив мої долоні. Його пальці переплелися з моїми, м'яко, але впевнено притискаючи мої руки над головою.

— Все, попалася... — тихо прошепотів він.

Повільно схилився ще ближче, залишаючись на руках, щоб не навалюватися на мене всією вагою.

Його теплий подих торкнувся  моєї шиї. У сірих очах світилися знайомі дражливі іскорки.

Я ледь потягнула руки, удаючи спробу звільнитися.

— Мм... Невже? — ледь усміхнулася я.

У відповідь він лише трохи міцніше стиснув мої пальці й повільно торкнувся моїх губ своїми. Він схилився нижче, і поцілунок став повільнішим. Я на мить зовсім розслабилася, розчиняючись у його теплі й ніжному дотику губ.

Та раптом у мені прокинувся азарт. Не встиг він нічого зрозуміти, як я вхопилася за його плечі, підтягнула коліно й, скориставшись моментом, одним швидким рухом перевернула нас.

За мить усе змінилося. Андрій уже лежав на спині, а я опинилася зверху, сама ледь вірячи власній витівці.

Він здивовано моргнув, і цього мені вистачило. Я перехопила його руки, переплела наші пальці й притиснула їх до подушки над головою.

— Ну то хто тепер попався? — ледь усміхнулася я, дивлячись йому просто в очі.