Розділ 91

Коли за кілька хвилин я нарешті відчинила двері й вийшла на подіум перед великими дзеркалами, світ ніби на секунду зупинився.

Сукня сиділа ідеально, повторюючи кожен вигин мого тіла, переливаючись мільйонами ледь помітних сріблястих іскорок у м'якому світлі софітів. Я завмерла, втративши дар мови, і просто дивилася на своє відображення, не вірячи, що ця королівська розкіш зараз на мені.

У цей момент до мене непомітно підійшла старша консультантка салону. Легким, майже невловимим рухом вона накинула мені на плечі довгу невагому фату, яка м'якою хмарою спала додолу, довершуючи образ так бездоганно, ніби це була обкладинка глянцевого журналу.

Я завмерла з відкритим ротом. Хто це взагалі дивився на мене з дзеркала?..

Це точно була я? Я затамувала подих, боячись поворухнутися, а Єлизавета Петрівна поруч розпливлася в абсолютній, тріумфальній усмішці майбутньої переможниці.

Але тріумф виявився недовгим. Розвага закінчилася рівно в той момент, коли ми вирішили зняти це диво дизайнерської думки, а задня блискавка навідріз відмовилася розстібатися. Вона заїла намертво, перетворивши розкішний весільний витвір на міцну середньовічну лицарську броню.

Адміністраторка салону, яка взялася допомогти, навалилася на бігунок усією силою, але вже за секунду її обличчя почало змінюватися всіма кольорами веселки — від здорового рожевого до трупно-блідого, а потім до глибокого багрянцю.

Ну все, — пронеслося в моїй голові під акомпанемент тихого розпачу. — Будеш тепер жити в цій сукні. Знімати її доведеться вже разом із квартирою, яку продаси, щоб покрити збитки.

Я вже почала уявляти це в найяскравіших барвах: як у цій сукні, що коштує як дві квартири, їду додому на задньому сидінні машини; як заїжджаю в ній у ворота нашого двору; як крук Мун називає мене «капустою в стразах», а хаскі зустрічають як королеву балу, бо іншого виходу просто немає.

Блискавка була непохитною, як принципи моєї майже свекрухи.

Поки дві консультантки вже важко пихтіли над сукнею, намагаючись врятувати ситуацію й судомно обговорюючи перспективу термінового виклику головної кравчині салону серед ночі, мені ставало відверто зле. Здавалося, повітря в примірочній закінчувалося швидше, ніж мої нервові клітини.

У цей момент у кишені моєї звичайної, залишеної на стільці куртки різко й голосно задзвонив телефон. Але бігти до нього я навіть не наважилася — куди я побіжу в цьому броньованому витворі мистецтва, що коштує як невеликий житловий фонд? Тільки заплутаюся у шлейфі й рознесу тут половину дзеркал.

За кілька хвилин, на щастя чи на біду, телефон Єлизавети Петрівни теж почав розриватися від дзвінків.

Вона спокійно дістала із сумочки телефон, глянула на екран і так само незворушно прийняла виклик, ніби ми не застрягли в пастці з двома блідими консультантками.

— О, привіт, Андрійку. Та ми недовго... Тут сукню приміряли... — сказала вона неймовірно спокійним тоном, ніби мова йшла про купівлю звичайних шкарпеток.

Потім її погляд зупинився на моєму панічному обличчі, і пані Сікорська з тим самим крижаним спокоєм додала в слухавку:

— Ну... Злата... Точніше, блискавка застрягла…

Мені здалося, що ще хвилина — і я остаточно знепритомнію, бо вільно дихати в цій середньовічній броні вже давно не виходило. Коли я почула спокійний голос Єлизавети Петрівни, яка вела переговори з сином:

— То що, брати сукню? Та кравчиню будемо викликати...

У мене всередині все остаточно обірвалося.

Я ледь помітно похитала головою, намагаючись прошепотіти:

— Ні...

Але свекруха вже впевнено кивнула в трубку:

— Так, добре, беремо.

Я точно зараз знепритомнію, — панічно промайнуло в голові.

Здається, дві консультантки поруч теж це відчули й уже важко видихнули, готуючись до найгіршого.

— Зібралась. Давай. Зараз або ніколи, — скомандувала сама собі я.

Вигнувши руки під неймовірним кутом, немов професійний йог під час особливо складної асани, я дотягнулася пальцями до злощасного бігунка. Затамувавши подих, різко шарпнула його вниз.

Якщо порву — краще одразу нирку продам, — промайнуло в голові останньою відчайдушною думкою, — ніж поїду до Андрія отак, прикована до коштовного шматка тканини.

І, о слава весільному богу та всім покровителям дорогих суконь! Блискавка слухняно клацнула, ковзнула вниз, і сукня м'яким шовковим каскадом безшумно впала до моїх ніг.

Алілуя, — подумала я, нарешті роблячи глибокий, шалений вдих і вперше за останні пів години відчуваючи себе живою людиною.

— Ні, точно не моя сукня, — дихаючи на повні груди, я нарешті відійшла від шоку й глянула на білосніжне творіння, яке ще хвилину тому погрожувало залишити мене без квартири.

Якщо така застрягне в шлюбну ніч, доведеться шукати ножиці або викликати МНС. Точно ні...

Єлизавета Петрівна хоч і виглядала дещо розчарованою тим, що ми втрачаємо такий масштабний привід для сімейного свята, сперечатися не стала. А тим часом із мобільного, який вона досі тримала біля вуха, долинув голос Андрія з нотками легкого здивування й нетерплячки:

— Ну що там? Ви ж там уже цілу вічність вибираєте.

— Злато, Андрій каже, що ми можемо взяти... — почала було пані Сікорська з лукавою іскоркою в очах.

Я різко замахала руками, беззвучно вимовляючи: «Ні-ні-ні!», і швидко перехопила телефон.

— Ні, дякую, — спокійно й твердо відповіла я в слухавку, перевівши подих. — Мені сьогодні пригод на три життя вперед вистачило. Я беру лише золоту й червону. Крапка.

На тому кінці лінії Андрій лише розгублено усміхнувся, явно не розуміючи, які баталії щойно розгорнулися в примірочній навколо білої сукні.

— Як скажеш, принцесо, — пролунав його теплий голос. — Головне, щоб ти була щаслива зі своїм вибором.

— Буду, буду, — видихнула я, остаточно заспокоюючись.

Я зібрала свої речі, обережно обійшла білосніжну пастку й із полегшенням попрямувала назад до кабінки, щоб переодягнутися у власний зручний одяг і нарешті поїхати додому — подалі від підступних блискавок, елітних цінників і занадто креативних весільних планів.