Розділ 89

Ранком ми проинулись не від будильника,  Стас, який влетів у спальню о сьомій ранку з криком:

— Ми ж їдемо проводжати тітку Єлю!

Я підскочила швидше за будь-яку каву в цьому будинку.

— Точно, потяг!

Андрій, ще напівсонний, встиг лише пробурмотіти щось про те, чому діти прокидаються раніше за сонце, але вже за двадцять хвилин ми всі — я, він, Стас у капелюсі, Єлизавета Петрівна з термосом кави «на дорогу» і навіть Мун, який навідріз відмовився залишатися вдома й усівся на спинку заднього сидіння, — їхали на вокзал.

Єля стояла на пероні, загублена серед валіз, у своєму звичному вигляді «я збирала манатки останні п'ять хвилин перед від'їздом». Побачивши нас цілою делегацією, вона на секунду завмерла.

— Ви... всі приїхали?

— А ти думала, я тебе саму на потяг відправлю? — я вже обіймала її, відчуваючи, як у горлі щось стискається. — Куди ти без мене збиралася зникати?

Мун із плеча Андрія голосно прокоментував:

— Їде! Сиру не буде!

Єля розсміялася крізь сльози, і це трохи зняло напругу.

— Бережи себе, — прошепотіла я їй на вухо. — І пиши мені щодня. Хоч по слову.

— А ти... — вона глянула через моє плече на Андрія, Стаса й Єлизавету Петрівну, які стояли трохи осторонь, даючи нам попрощатися. — Ти, здається, знайшла собі цілу родину, поки я збирала валізи.

Я лише усміхнулася, міцніше обіймаючи її.

Провідниця оголосила посадку. Єля підхопила валізу, зробила кілька кроків до вагона, але раптом озирнулася.

— Я потім тобі подзвоню... Але не дивуйся. Тебе чекає маленький сюрприз.

Вона загадково підморгнула, швидко заскочила до вагона й помахала нам рукою з тамбура. Останні обійми, останнє «бережи себе», і потяг рушив, а я стояла на пероні й махала рукою, поки останній вагон не зник за поворотом.

— Ну що, — Андрій обійняв мене за плечі, коли ми йшли назад до машини. — Куди тепер, принцесо?

— Рушай! Нам ще сир купувати! — гаркнув Мун із заднього сидіння, і машина плавно рушила від вокзалу.

Дорога додому минула в легкій, майже домашній атмосфері. Але ледь ми переступили поріг, як у кишені моєї куртки коротко й різко завібрував телефон. Ця вібрація була такою знайомою і водночас тривожною. Я дістала гаджет і кинула погляд на екран.

Повідомлення від Захара:

«Завтра буде перегляд справи. Я вийду по УДО, сеструхо, надіюсь — і заживемо».

Усередині все стислося в один холодний вузол. Я шалено раділа за брата — після всього, через що він пройшов, ця свобода була для нього ковтком повітря. Але від цього простого «і заживемо» чомусь страшенно захотілося сховатися під ковдру.

Заживемо... Як? Із Захаром, який звик вирішувати все на межі фолу, з нашим божевільним зоопарком, із новим будинком і з Андрієм, якому я так і не сказала про свою родину. Страх обпік груди холодом. Я так і не сказала Андрію про Захара. Не наважилася зізнатися, що в моєму житті є ще хтось, окрім веселого зоопарку й королівської матінки. А завтра суд... і завтра все може змінитися.

— Злато, ти чого замріялася? — голос Андрія вивів мене із заціпеніння. Він підійшов ближче, обійняв за плечі й легко поцілував у скроню. — До речі, кохана, готуйся. Завтра ввечері на тебе чекає сюрприз. Такий, для якого потрібна сукня. Точніше... знаєш що? Давай дві, на вибір.

Я розгублено кліпнула, намагаючись сховати паніку в очах. Які сукні? У мене тут брат, який уже завтра може опинитися на волі, а я маю думати про вечірній вихід?

— Дві сукні? — перепитала я з нервовою усмішкою.

— Абсолютно, — усміхнувся Андрій. — А ввечері ми з мамою... тобто моя мама...

Авжеж, «незворушна» пані Сікорська, — пронеслося в моїй голові під супровід тихої внутрішньої іронії. — Ця жінка тримає обличчя з таким стоїчним спокоєм, ніби щодня зустрічає круків-ватажків і розносить турніки із шестирічними дітьми. Але варто заговорити про шопінг і вечірні сукні — і весь цей британський флегматизм зникає за секунду, поступаючись місцем справжньому професійному стилісту.

Звісно, вона вже й бутік пригледіла, ідеально розрахувавши час і бюджет.