Розділ 88

Коли ми нарешті знову спустилися вниз, надворі вже вечоріло.

На спортивному майданчику нас чекала неймовірна картина.

Малий Стас скакав навколо турніків із таким дитячим захватом, ніби виграв олімпійське золото, а наша королівська матінка — Єлизавета Петрівна — стояла поруч, тримаючись за боки, важко дихала й розтирала зап'ястки після несподіваного майстер-класу з акробатики.

— Бабусю, ви бачили?! Я на брусах протримався цілих десять секунд! — верещав Стас, підстрибуючи від радості.

Але справжній шок накрив Єлизавету Петрівну за секунду потому, коли з темряви машини назустріч їй визирнув Андрій із величезним чорним круком на плечі, який одразу ж голосно привітався:

— Здорово! А де сир?!

Свекруха застигла посеред двору з відкритим ротом, переводячи погляд то на дитину, яка раділа невідомо чому, то на власного сина із загрозою світового масштабу на плечі, то на мене.

Вечір обіцяв бути незабутнім. Коли ми нарешті відчинили двері нашого дому, здавалося, що ліміт на шок і несподіванки на сьогодні вже вичерпано. Але всесвіт явно мав на нас інші плани.

У передпокої на нас чекав ще один сюрприз — абсолютно неочікуваний, солідний і незворушний Семен Петрович. Дядько Андрія сидів у кріслі в гостьовій, спокійно переглядаючи новини на планшеті, ніби щодня заходив сюди погосподарювати під час нашої відсутності.

— А от і молодці, що приїхали, — спокійно підняв погляд Семен Петрович, навіть не здивувавшись ні моєму червоному диплому, ні малому Стасу, ні Єлизаветі Петрівні, яка зайшла слідом за нами з виразом обличчя: «Я сьогодні вже нічому не дивуюся».

Але головне дійство розгорнулося за секунду.

 Мун, який досі їхав на плечі Андрія, гордо розправив крила, звівся на лапах і по-діловому, упевненою ходою увійшов до будинку. Він окинув поглядом нові володіння так, ніби саме він підписував договір купівлі-продажу.

Назустріч гостям із коридору одразу ж вилетіла зграя наших хаскі. Я на секунду затамувала подих, очікуючи хаосу, гавкоту й спроб загнати птаха під диван.

Але сталося те, чого ніхто не очікував. Великі, горді північні пси на секунду завмерли перед пернатим прибульцем, вдихнули повітря, а потім дружно... схилили голови.

У їхніх очах читалася не агресія, а безумовна повага. Вони миттєво прийняли Муна у свою зграю — причому не просто прийняли, а беззаперечно визнали ватажком.

Мун поважно каркнув, віддаючи першу команду новому підрозділу, і хаскі покірно рушили за ним углиб будинку, залишаючи нас стояти в передпокої в повному очманінні.

— Ну що ж, — Семен Петрович спокійно заблокував планшет і подивився на нас із ледь помітною усмішкою. — Бачу, нудно в цьому будинку нам точно не буде.

Семен Петрович пішов спати десь за годину — сказав лише: «Ну, бувайте», узяв планшет і зник нагорі, ніби щодня спостерігав, як круки очолюють зграї хаскі. Хаскі й досі лежали під дверима вітальні, де Мун влаштувався на спинці крісла, наче на троні, і час від часу невдоволено каркав кудись у порожнечу — мабуть, командував.

Ми з Андрієм стояли в коридорі й мовчки дивилися на цю абсолютно сюрреалістичну картину.

— Знаєш, — тихо сказав він, обіймаючи мене ззаду й поклавши підборіддя мені на плече, — я думав, найбільший сюрприз сьогодні — це мама на порозі. Помилявся.

— Звикай, Сікорський. У мене в комплекті йде цілий зоопарк і жодних гарантій повернення.

— Я вже помітив, — він розвернув мене до себе, і в голосі зникла вся іронія. — І мені подобається.

Він не поцілував мене одразу — просто дивився, довго, ніби перевіряв щось на смак. А потім узяв за руку й повів нагору, повз хаскі, які навіть не підняли голів.

Двері спальні зачинилися тихо.

Цієї ночі не було ні жартів, ні зайвих слів — тільки тиша, свічки, яких я навіть не помітила, коли він встиг їх запалити, і те відчуття, що після цілого дня цирку хтось нарешті дивиться на тебе, з любовью