Розділ 87

Ми піднялися на поверх і зупинилися біля дверей Єлиної квартири. Зсередини долинав дивний звук, схожий на приглушене каркання, перемішане зі зрілими жіночими зітханнями розпачу. Схоже, крук Мун готувався до чергового акту свого моноспектаклю.

Я обережно хотіла постукати, але не встигла — двері різко відчинилися самі.

На порозі стояла Єля. Її волосся було трохи скуйовджене, на новій блузці красувалася маленька пляма від кави, а в очах читався такий екзистенційний жах, який зазвичай буває перед прем'єрою в бідного режисера, від якого втік увесь акторський склад.

— Слава Богу! — видихнула вона, хапаючи мене за плечі й ледь не затягуючи всередину разом з Андрієм. — Забирайте його! Цей пернатий демон щойно заявив, що мій новий ноутбук — повне лайно, а потім спробував зняти з мене сережки!

З глибини коридору пролунав важкий, самовпевнений стукіт пазурів по паркету.

За мить на порозі кімнати з'явився Мун.

Чорний, блискучий, із розкішним розмахом крил і таким гордим поглядом, ніби не Єля тут жила, а він сам орендував цю квартиру з правом викупу.

Він повільно схилив голову набік, уважно роздивляючись нових гостей своїм розумним, немиготливим поглядом, а потім чітко й голосно випалив на всю квартиру:

— Ну здаров! Сссир є?

Андрій завмер на місці. Його рука, яка досі тримала мою, на мить ослабла.

Він повільно перевів погляд з екстравагантного птаха на мене, потім — на Єлю, яка лише безпорадно розвела руками, і нарешті знову на крука, що вже нахабно готувався злетіти йому на плече.

— Я так розумію, — повільно й дуже задумливо промовив Андрій, намагаючись переварити нову реальність, — це і є той самий «котик»?

— Ага, привіт, котику... Сумував? — лагідно посміхнулася я, присідаючи навпочіпки перед нашим пернатим генієм кримінального хаосу.

Мун тут же обурено замахав крилами й, нахиливши голову, пронизливо випалив просто мені в обличчя:

— Де була?! Я голодний!

— Вибач... Не ображайся на мене, добре? — ніяково посміхнулася я, простягаючи руку до обуреного птаха. — Поїдеш зі мною? Побачишся з Маром — він якраз на тебе зачекався. У нас тепер новий великий дім і навіть власний спортмайданчик під вікнами. Тобі сподобається, чесно.

Мун на секунду завмер, зважуючи всі «за» і «проти», а потім важко зітхнув і поважно ступив лапою мені на передпліччя, демонструючи своє великодушне прощення.

Єля за моєю спиною тихо сповзла по стіні від полегшення, а Андрій, спостерігаючи за цією сценкою, лише безпорадно розвів руками й усміхнувся.

— Ну що ж... Здається, наш чоловічий клуб у будинку поповнюється ще одним авторитетним мешканцем. Забираємо пернатого бунтаря до Мара.

Мун не став чекати запрошень і з неймовірною гордістю застрибнув просто на плече до Андрія, дбайливо вмостившись там, ніби завжди це робив.

Андрій трохи напружився від такого близького сусідства з кількома кілограмами живого пернатого характеру, але швидко адаптувався й обережно притримав птаха за лапу.

— Ну що, пернатий брате, поїхали до Мара, — спокійно сказав Андрій, збиваючи напругу легкою усмішкою.

Єля тим часом, нарешті віддихавшись після двогодинного терору у квартирі, витерла з лоба уявний піт і важко зітхнула:

— Дякую вам... А я ж завтра вже зранку їду. Ранковий потяг, речі спаковані, квартира порожня.

У мене всередині все різко стиснулося від раптового суму. Подруга, з якою ми пройшли крізь вогонь, воду, студентські пригоди та конспірацію, справді їхала.

— Завтра? Так швидко? — я зробила крок до неї. — Ні, я обов'язково приїду зранку й проведу тебе до самого вокзалу. І навіть не сперечайся!