Розділ 86

Дорога до квартири Єлі минула в дивовижній гармонії. Наша королівська матінка, Єлизавета Петрівна, на диво задоволено доїдала картоплю по-селянськи, яку захопила «на винос», і розповідала Стасу про переваги якісного фастфуду в дні сильних емоційних потрясінь. Стас мовчки кивав, продовжуючи крутити в руках свій трофейний бутафорський капелюх, який якимось дивом узяв в оренду в університеті.

А от я сиділа на пасажирському сидінні поруч із Андрієм і гарячково думала про інше.

У моїй сумочці лежав червоний диплом. На задньому сидінні їхала майбутня свекруха, яка вже офіційно називала мене невісткою. Андрій час від часу кидав на мене закохані погляди й м'яко погладжував мою руку, абсолютно не підозрюючи, що за кілька хвилин його ідеальний світ поповниться ще одним унікальним мешканцем.

Величезним, розумним і неймовірно говірким круком на ім'я Мун, який зараз, судячи з повідомлень Єлі, тероризував її меблі.

Андрій щиро думав, що в нас буде спокійне, затишне сімейне гніздечко. Але він ще не знав, що разом зі мною в комплекті йде пернатий геній кримінально-побутового хаосу, який не просто каркає, а говорить повними реченнями, часом навіть краще, ніж деякі наші викладачі в університеті. Після мого переїзду Мун тимчасово жив у Єлі, тож вони з Андрієм ще не встигли познайомитися.

Може, сказати йому про це просто зараз? Чи краще підготувати людину до такого стресу поступово, вже на порозі Єлиної квартири? Сказати чи не сказати — ось у чому питання.

Я скосила погляд на Андрія, який саме зосереджено обганяв якийсь автомобіль, і вже відкрила рот, щоб зізнатися про нашого майбутнього пернатого співмешканця, як раптом телефон у моїй руці знову коротко завібрував.

Нове повідомлення від Єлі:

«Злато, благаю, швидше! Він щойно назвав мого сусіда дурнем чистою українською мовою й вимагає сиру! Я не вивезу цю птицю до вечора!»

Я судомно прикрила долонею екран телефону й глянула на Андрія, який задоволено усміхався, навіть не підозрюючи про пернатий апокаліпсис, що чекав на нас лише за кілька кварталів.

Я завагалася, відчуваючи, як у грудях завмирає серце. Зізнаватися просто зараз, коли він тільки-но по-справжньому видихнув після мого шаленого захисту диплома, здавалося чимось на кшталт скидання бомби на мирне місто. Але тягнути далі було нікуди — Мун уже міг рознести всю Єлину квартиру на молекули.

— Андрію... — почала я якомога м'якше, накручуючи пасмо волосся на палець. — У мене є ще один домашній улюбленець. Після мого переїзду він жив у Єлі, але вона зараз переїжджає, і мені... тобто нам... треба його забрати.

Я затамувала подих, готуючись до будь-якої реакції: від подиву до цілком закономірного запитання, чи це щур, чи пітон.

Андрій навіть не здригнувся. Він спокійно крутив кермо однією рукою, а другою впевнено тримав мою долоню, легенько погладжуючи її великим пальцем. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Без проблем, кохана, — сказав Андрій абсолютно спокійно, навіть не відриваючи погляду від дороги. — У нас уже живе мій чорний кіт, але ще один пухнастик точно не завадить. Куди їдемо? За собакою? Чи ще одним котиком? Купимо все необхідне, не хвилюйся.

Я ледве стримала нервовий смішок. За собакою чи котиком...

Ох, мій любий Андрійку.

Якби ж ти знав, що цей «пухнастик» має розмах крил майже метр, інтелект трирічної дитини й словниковий запас, яким можна осоромити половину студентів нашого театрального факультету. А ще йому належало познайомитися з твоїм мовчазним чорним котом, який навряд чи мріяв про такого пернатого сусіда.

Позаду нас Єлизавета Петрівна саме доїдала останній шматочок картоплі й абсолютно буденно зауважила:

— У нормальних людей спочатку з'являються рибки. Ну або хом'ячок. А вже потім — повноцінний живий куточок. Але я тільки за живність у будинку. Головне, щоб мій син не збожеволів від нового сусідства.

Я знову перевела погляд на Андрія.

Що ж... Він сам напросився на цей сюрприз.

Ми ще не знали, що за кілька хвилин на нас чекатиме зустріч із найхаризматичнішим птахом усього Києва, який, я була майже впевнена, вже готувався привітати мого майбутнього чоловіка по-своєму.

Стоп, яка я йому «кохана», яка «наречена»?! З яких це пір?

— Може, я взагалі сама піду... — невпевнено запропонувала я, скоса дивлячись на Андрія й намагаючись зберегти хоч якісь залишки незалежності.

Але Андрій навіть бровою не повів, лише самовпевнено всміхнувся й міцніше стиснув мою руку.

Тим часом Стас, який явно втомився слухати наше сімейне обговорення зоопарку, раптом помітив неподалік сучасний спортивний майданчик із крутими брусами та тренажерами. У його очах загорівся блиск справжнього бешкетника.

Не кажучи ні слова, він рішуче схопив за руку нашу королівську матінку — Єлизавету Петрівну — і потягнув її до майданчика, неабияк здивувавши жінку своєю безпосередністю.

— Бабусю, ходімо! Покажете, як умієте на турніках! А вони хай ще поговорять! — бадьоро вигукнув Стас, тягнучи здивовану Єлизавету Петрівну просто до перекладини.

Ми з Андрієм синхронно зупинилися біля під'їзду Єлі й перевели погляди на цю парочку, яка вже прямувала до спортивного майданчика.

Попереду на нас чекала зустріч із круком Муном, а позаду залишалися маленький бешкетник Стас і незрівнянна Єлизавета Петрівна, які, здається, вже знайшли спільну мову.