Розділ 85

Пройшовши за шлейфом абсолютної тиші та байдужості до навколишнього світу, ми виявили його в гардеробі університету. Стас спокійно сидів на величезному пуфі серед купи чужих пальт, закинувши ноги на стілець, і захоплено розглядав старий бутафорський капелюх.

— О! Ви знайшли мене! — зрадів він, ніби це була найцікавіша гра у світі. — Дивіться, який капелюх! Він, мабуть, чарівний!

Він натягнув капелюх собі на голову й абсолютно серйозно додав:

— А ще тітонька хотіла дати мені номерок. Я сказав, що в мене немає пальта.

Ми з Андрієм переглянулися, а потім одночасно розсміялися на всю гардеробну.

Святкувати червоний диплом у ресторані високої кухні після такого психозу було б занадто банально. Тому ми завантажилися в автомобіль — я, Андрій, Стас і наша королівська мама Єлизавета Петрівна, яка здивувала всіх тим, що без жодних вагань погодилася на фастфуд, — і вирушили просто до найближчого «Макдональдса».

Усе йшло ідеально: ми сперечалися через соуси, Стас усе ще крутив у руках той самий бутафорський капелюх, який якимось дивом прихопив із гардероба, а Андрій ніжно тримав мене під столом за руку.

Доки до нашого столика не підійшов він.

— Опа, яка зустріч! — пролунав знайомий голос.

Ми підняли голови. Перед нами стояв Макс у цивільному, а поруч із ним весело підбігла Анютка — однокласниця Стаса й племінниця Макса. Але я її вже не чула. Мій погляд уп'явся в Макса.

Того самого Макса. Слідчого Макса, який уже кілька років рив землю, намагаючись знайти зухвалу й невловиму шахрайку пані Зару. Тобто мене.

— Привіт, Злато. Гарну засмагу маєш... Як справи? — Макс усміхнувся своєю фірмовою напівусмішкою, але його погляд був таким пильним і важким, ніби він просто зараз сканував мене на наявність фальшивих паспортів.

У моїй голові миттєво завила сирена повітряної тривоги.

Колись давним-давно, ще в іншій галактиці й задовго до всіх цих божевільних пригод із контрактами, грошима та погрозами, він навіть намагався запросити мене на побачення. Але тоді не склалося.

І слава Богу. Бо якщо зараз цей чудовий слідчий дізнається, що та сама пані Зара, за якою він полює роками й чиї схеми ночами розшифровує на роботі, сидить перед ним у «Макдональдсі» в компанії майбутнього чоловіка, свекрухи та шестирічного шибеника...

Мені офіційно капець. Андрій поруч напружився, відчувши, як різко я застигла. А Макс усе ще стояв біля нашого столика, не зводячи з мене того самого слідчого погляду, від якого в будь-якого злочинця здали б нерви.

— Максе? — здивований голос Андрія розірвав напругу, яка вже встигла натягнутися між нами, мов струна.

Андрій підвівся з-за столу й із легкою усмішкою потиснув руку слідчому.

— Оце так збіг. Я й не знав, що ти фанат картоплі фрі.

Я видихнула з таким полегшенням, що, здавалося, здула пил з усього «Макдональдса».

Макс перевів погляд із мене на Андрія, і на його обличчі з'явилася ледь помітна, але все ще уважна усмішка.

— Працюємо над розкриттям особливо тяжких справ, Андрію, — кивнув він, кинувши на мене швидкий, оцінювальний погляд. — От вирішили з Анюткою перекусити. Радий бачити старих знайомих.

Поки хлопці обмінювалися кількома черговими фразами про роботу й життя, у моїй голові вже дозрів геніальний план евакуації.

Залишатися за цим столом і робити вигляд, що я просто приємна дівчина з гарною засмагою, а не легендарна пані Зара, за якою він полює вже кілька років, було занадто ризиковано для мого серця.

Коли розмова почала згасати, я обережно торкнулася рукава Андрія.

— Андрійку... Слухай, я тут подумала, — почала я якомога спокійнішим голосом. — Ми так давно не бачилися з Єлею. Вона ж скоро переїжджає, збирає речі... Я страшенно за нею скучила. Можеш підкинути мене до неї? Будь ласка.

Андрій здивовано припідняв брову, явно не очікуючи такого нападу жіночої ностальгії посеред святкового обіду у фастфуді, але заперечувати не став, особливо побачивши мій благальний погляд.

— Добре, кохана, як скажеш, — м'яко відповів він, а тоді повернувся до компанії. — Вибачте, але нам уже час. На Злату чекає дуже важлива жіноча зустріч.

Макс знову уважно глянув на мене, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на сумнів. Ніби він хотів поставити мені ще одне запитання.

Але стримався.

— Звісно. Був радий бачити, Злато. Щасти вам.

Ми швидко попрощалися, і я ледь стримувалася, щоб не кинутися до виходу.

Поїздка до Єлі була моїм єдиним порятунком.

Тим більше, що там на мене вже чекав розлючений крук Мун, який, судячи з усього, теж вирішив влаштувати власний апокаліпсис перед переїздом.