Розділ 84

Ранок почався не з кави. Ранок почався з прем'єри масового психозу у моїй власній голові, перевірки флешки по п'ятому колу та спроб Андрія повернути мене до тями за допомогою чашки еспресо й такого обсягу ранкової ніжності, від якої плакали б навіть сценаристи мелодрам.

Він притягнув мене до себе ще до того, як я встигла розплющити очі, зарившись пальцями в моє волосся.

— Ну ти чого тремтиш, моя маленька самурайська рибо? — його голос звучав так низько й упевнено, що хотілося просто розчинитися в цих обіймах і нікуди не їхати.

— Я не тремчу. Я... готуюся до виходу на ешафот, — буркнула я, але дозволити йому заспокоїти мене кількома теплими, глибокими поцілунками це мені зовсім не завадило.

Але куліси вже зсувалися.

Захист дипломних робіт проходив на головній сцені актової зали нашого театрального університету — справжньому професійному підмостку, де кожен студент мав не просто зачитати суху доповідь, а влаштувати справжній режисерський бенефіс, адже наш виш жив і дихав мистецтвом перевтілення.

Коли ми під'їхали до університету й Андрій почав паркувати авто біля центрального входу, повітря здавалося наелектризованим.

І, звісно ж, першою під світло софітів вийшла вона.

Вероніка відкривала захист. Одягнена в бездоганний білосніжний сценічний костюм, вона трималася на сцені з холодною грацією та впевненістю прими-балерини, яка виконувала складну партію. Її монолог був вивіреним до міліграма, голос лунав чітко й бездоганно, а пластика й подача матеріалу зірвали стримані оплески комісії.

Вона зійшла зі сцени з ледь помітною переможною усмішкою, кинувши на мене коротку репліку:

— Твоя черга, крихітко.

«Ну добре, Веронічко, — подумала я, міцніше стискаючи флешку, ніби свій останній козир. — Заграємо у твою гру, але за моїми театральними правилами».

Коли світло прожекторів спрямували на мене, я ступила на сцену. Жодних нудних таблиць чи академічних кліше.

Замість цього я перетворила свій захист на блискучий моноспектакль про психологію персонажа, внутрішній конфлікт та майстерність імпровізації в екстремальних умовах. Аудиторія затамувала подих, а за хвилину вже вибухнула сміхом і оваціями, коли я артистично розігрувала етюди з реального студентського життя. Це був чистий театр одного актора. У першому ряду, займаючи найкращі місця партеру, сиділа важка артилерія: Андрій, Стас і Єлизавета Петрівна.

Щойно я зробила фінальний сценічний уклін під гучні оплески й зійшла зі сцени, майбутня свекруха з грацією справжньої королеви підвелася зі свого місця.

Вона зробила кілька кроків назустріч, пригорнула мене до себе й так голосно та гордо оголосила на весь зал, наче презентувала шедевр у Луврі:

— О, а це моя невісточка! Майбутня, звісно ж! Хіба вона не геніальна?!

Але режисура цього дня передбачала й драматичні повороти.

З темряви залу, повільно піднявши погляд, визирнула Альбіна Петрівна — наш головний театральний інквізитор.

— Альбіно... — пролунав крижаний голос Єлизавети Петрівни, яка різко обернулася до викладачки. — Ти довго ще будеш тероризувати мою невістку?

Андрій на мить завмер, ніби намагаючись осмислити почуте, і тихо пробурмотів собі під ніс, наче несміливо намагався заперечити мамі:

— Мамо... я нічого не сказав... Ми ще офіційно…

Єлизавета Петрівна навіть не глянула в його бік, продовжуючи тримати королівську оборону.

— Андрійку, мовчи, коли дорослі розмовляють.

Альбіна Петрівна здивовано кліпнула від такого драматичного нападу, а я стояла на сцені й ледве стримувала сміх.

Перша дія цього божевільного спектаклю завершилася моєю перемогою. Та, як виявилося, найважчі сцени чекали ще попереду.

Альбіна Петрівна повільно зняла окуляри, поклала їх до футляра з таким виразом обличчя, ніби щойно збиралася винести смертний вирок цілій трупі, а потім на її губах раптом майнула ледь помітна усмішка.

А я стояла на сцені, мов та сама самурайська рибка, і лише безпорадно кліпала віями, чекаючи на гільйотину. Куди там королівському авторитету до гнівного погляду найсуворішого театрального інквізитора країни!

— Знаєте, Єлизавето Петрівно... — її голос рознісся порожньою залою, наче звук натягнутої струни. — Талант — це прекрасно. Але на одній імпровізації далеко не заїдеш. У нас тут академія, а не бродвейський мюзикл. Тому я офіційно заявляю...

Зала затамувала подих. Стас у першому ряду нарешті відірвався від телефона, а Андрій зробив кілька кроків уперед, явно готуючись до штурму сцени.

— ...що це одна з найсильніших дипломних робіт, які мені довелося оцінювати за останні п'ять років, — завершила Альбіна Петрівна, підводячись і першою починаючи аплодувати. — Вітаю, Злато. Ви заслужили свій червоний диплом. Прошу привітати.

Шквал оплесків ледь не зірвав дах актової зали. Напруга, яка накопичувалася тижнями, вибухнула радісними вигуками, і першим на сцену буквально злетів Андрій. Він підхопив мене на руки, закружляв просто перед приголомшеною комісією й припав до моїх губ у гарячому, переможному поцілунку.

— Я ж казав, моя маленька самурайська рибо, — прошепотів він мені просто в губи, усміхаючись так щиро й щасливо, що весь світ навколо перестав існувати.

Це була перша велика перемога. Наш спільний тріумф, після якого життя просто зобов'язане було стати легшим. Мить тріумфу, обіймів та солодкого усвідомлення того, що все позаду, тривала рівно доти, доки Андрій не озирнувся довкола.

— Так, стоп, — він на мить завмер із моїм червоним дипломом у руках. — А де Стас?

Ми переглянулися. Буквально хвилину тому він сидів у першому ряду, демонструючи повну байдужість до високого мистецтва, а тепер... Стас випав із кадру нашої п'єси так непомітно, ніби його персонажа взагалі не було в сценарії. Ми загубили Стаса десь у лабіринтах театрального університету.

Поки ми розгублено крутили головами, мій телефон у кишені коротко завібрував.