Розділ 83

Коли ми врешті спустилися вниз, вітальня та кухня сяяли майже стерильною чистотою — ніби в операційній. Жодної пилинки, жодної плямки — наче тут щойно не пронісся чотирилапо-дитячий тайфун.

Стас уже стояв біля сходів бездоганно одягнений — у білосніжній сорочці та класичних брюках. Вигляд мав такий солідний, наче збирався щонайменше на прийом до британської королеви.

Я глянула на нього, потім на себе й на мить подумала, що мені теж варто було б одягнути якусь розкішну вечірню сукню, а не перше-ліпше вбрання, яке знайшлося під рукою після душу.

Але найбільше вражали хаскі. Вони сиділи біля каміна — викупані, висушені феном, абсолютно білосніжні й пухнасті, лежачи ідеально паралельно один до одного. Здавалося, після такої дресури вони тепер не те що болото не знайдуть, а й дихати вміють виключно за командою.

Єлизавета Петрівна сиділа на чолі столу, точно як британська королева, у бездоганному білосніжному костюмі. Здавалося, вона носила виключно біле, ідеально підкреслюючи свій статус людини, до якої навіть повітря боїться дихати занадто голосно.

Сама ж вечеря розгорталася з розмахом справжнього королівського прийому. Столові прибори блищали у світлі люстр, а страви подавалися з такою точністю, ніби тут працював швейцарський годинник.

Я спостерігала за тим, як пані Сікорська неймовірно вправно, витончено й абсолютно беззвучно орудує цілим арсеналом вивірених ножів і виделок.

«Блін, Андрію, — подумала я, скоса кинувши погляд на свого чоловіка, — ви часом не прямі нащадки британської королівської родини?» Але вголос промовчала, вирішивши поки що не провокувати дипломатичний конфлікт за святковим столом.

Тим часом Стас сидів поруч і дивився на цей парад срібних приборів із таким вселенським жалем і розпачем в очах, що кіт зі «Шрека» просто плакав би від заздрощів.

Для нього цей арсенал виделок різного калібру був явно складнішим за будь-яке рівняння з вищої математики. Або за злам супутника.

— Ти не хочеш рибу? — тихо запитав Андрій, дивлячись на племінника.

​Стас надув губи й виставив підборіддя:

— Ні, не хочу.

​— А що ти хочеш, синку? — спокійно підняв брову Андрій.

​— Бургер, — не задумуючись, видав Стас.

​Єлизавета Петрівна виперевела погляд на онука і в її погляді промайнула та сама королівська суворість:

— Бургкри шкідливі для здоров’я, Стасику.

​— Зате їх можна їсти руками! — парирував хлопчик, демонстративно відсуваючи тарілку з рибою подалі та зморщивши носа так, ніби перед ним поклали шматочок екстеричу.

— Риба корисна, Стасику. Запитай у тата... — м'яко мовила бабуся, вправно переводячи стрілки.

Андрій завмер із виделкою в руках, явно не очікуючи такого підступу від власної мами.

— Мамо... а що? — обережно протягнув він.

Я повільно перевела погляд на Андрія, вирішивши трохи підлити оливи у вогонь.

— Що, тату? Розкажи, нам усім дуже цікаво.

Андрій мовчав, намагаючись поглядом благати матір про помилування, але Єлизавета Петрівна була непохитна — її королівському спокою можна було лише позаздрити.

— А те, Стасику, що в чотирнадцять років твій тато чомусь вирішив, ніби біла риба — це секретне паливо японських самураїв для безсмертя, — спокійно пояснила вона. — І що треба їсти виключно її. Причому тричі на день.

Стас відкрив рота, затамувавши подих. Я теж завмерла, ледве стримуючи сміх.

— І що? — випалив хлопець.

— А те, Стасику, що він цілий місяць сидів на цьому «раціоні самурая», поки від запаху смаженого лосося не почав шарахатися мало не весь район.

Стас різко перевів захоплений, майже фанатичний погляд на Андрія.

— Вау... Серйозно? А знаєш... я теж хочу бути як тато!

Під загальний тихий сміх за столом він рішуче підтягнув тарілку з рибою назад до себе, наче це був не обід, а справжній піратський скарб.

Андрій безпорадно зиркнув на мене, важко зітхнув і пробурмотів собі під ніс:

— Тільки спробуй комусь це розказати... Після того «марафону» я років п'ять узагалі не міг дивитися на рибу. Але радий, що хоч мій дитячий психоз комусь пішов на користь.

— Так от у чому секрет... — протягнула я, лукаво примружившись і уважно спостерігаючи за тим, як Андрій із філігранною точністю хірурга розбирав шматок риби на своїй тарілці.

— Злато... — попереджувально кинув він.

Але Єлизавета Петрівна його перебила, спокійно відпиваючи воду з кришталевого келиха.

— Андрію, до речі, завтра приїдуть деякі родичі. Не забудь про Степана Петровича.

Я помітила, як плечі Андрія на мить напружилися.

Єлизавета Петрівна важко зітхнула, витончено промокнувши губи серветкою.

— Нічому він не вчиться... Справжній нероба з дипломом економіста.

— Востаннє, здається, він займався кролівництвом? — сказав Андрій, дивлячись на маму.

— І що? Наче непогано звучить. Сільське господарство завжди в ціні, — припустила я.

— Так, але в нього був бізнес на... декоративних кроликах, — уточнив Андрій із таким виразом обличчя, ніби згадував хроніки бойових дій.

— Кольорових, — тонко додала Єлизавета Петрівна.

Я ледь не поперхнулася водою, вчасно затиснувши рот серветкою.

— А це як?.. — перепитала я, ледве стримуючи сміх, бо відчувала, що зараз почую шедевр підприємницької думки.

— А так, — сумно зітхнув Андрій. — Він купував звичайних білих кроликів і чомусь вирішив, що рожеві, зелені та блакитні пухнастики користуватимуться шаленим попитом серед гламурної публіки. Фарбував їх. Кролики були в шоці, сусідські діти — у захваті, а бізнес збанкрутував за два тижні, бо зелені вуха й рожеві хвости чомусь не стали трендом сезону.

— От якби він одружився, — сказала Єлизавета Петрівна з королівським сумом у голосі. — А так усе життя бобилем провів.

Вона важко зітхнула, відкладаючи прибори.

— Андрію, а як Альбіна Петрівна? Давно її бачив? Ти запросив її на день народження?