Розділ 82

Андрій обперся спиною об зачинені двері, схрестив руки на грудях і з ледь помітною посмішкою спостерігав за мною. У його очах грали ті самі веселі іскри, які завжди виводили мене з себе.

— Злато... чому в тебе виделки у волоссі? — тихо запитав він, намагаючись не розсміятися.

Я повільно витягла одну виделку, покрутила її перед його носом і з'їдливо кинула:

— А... це зброя самооборони, пане Сікорський. Відбивалася від хаскі, уламків скла і власного шоку через твою «непунктуальну» маму. А заодно й від тебе, бо ти чомусь забув попередити мене, що Єлизавета Петрівна приїжджає раніше!

Я кинула виделку на тумбочку з таким дзвоном, що він цілком міг позмагатися з нещодавнім крахом сервізу.

— У нас є година... — тихо промовив він, роблячи крок до мене.

Андрій повільно зняв піджак, кинув його на пуф, а потім розстебнув манжети сорочки. У його погляді читався такий спокій, ніби ми не щойно пережили нашестя брудних хаскі та раптовий приїзд його мами-генерала, а сиділи на розкішному курорті.

— Ти думаєш, зможеш мене відволікти цим? — із легкою усмішкою запитала я. — І ти так і не пояснив мамі, що я не наречена...

— Навіщо? Це лише питання часу, — сказав він абсолютно спокійно, не відводячи від мене погляду ні на секунду.

І, не поспішаючи, рух за рухом, продовжив розстібати сорочку.

Мій внутрішній обурений протест застряг десь у горлі, бо повітря в кімнаті раптом стало якимось занадто гарячим, а всі аргументи проти його нахабства кудись безслідно зникли.

Він кинув сорочку на підлогу, залишившись у темній обтислій майці, яка ідеально підкреслювала широкі плечі й рельєф м'язів.

— Йди до мене, принцесо... — він простягнув до мене руку, роблячи ще один крок уперед.

Я недовірливо примружилася, дивлячись на його простягнуту долоню.

— Куди?..

— У душ... Ти... трішки в болоті, — кутики його губ ледь помітно сіпнулися в усмішці. — Обіцяю бути джентльменом... Постараюся.

— Вірю, ага. Просто палаю довірою, — я іронічно вигнула брову, але все ж не втрималася й усміхнулася.

Ну от зараза цей Сікорський. Як на нього можна сердитися довше п'яти хвилин, коли він отак дивиться?Я важко зітхнула, здаючись без бою, і попрямувала за ним, наперед розуміючи, що наша «година до вечері» знову піде за абсолютно іншим сценарієм.

Я вийшла з ванни. Точніше, мене винесли, акуратно прикривши білим пухнастим рушником. Добре хоч не простирадлом — і на тому дякую. Виглядала я, певно, як опосум із витягнутим язиком, який пережив цунамі. Може, наступного разу спробувати прикинутися мертвою? Раптом повірить і відстане?

Я ліниво примружила одне око, намагаючись удати повну байдужість до власного жалюгідного стану.

— Злато... прокидайся, мама чекає на вечерю, — пролунав над вухом його абсолютно бадьорий голос.

Я важко зітхнула, дивлячись на цього невтомного чоловіка.

— Пане Сікорський... Ви завжди так... ну там... блін, ти на енергетиках, чи що?

Я прикусила губу, щоб не сказати якесь зовсім уже нецензурне слово, але він чудово зрозумів і без моїх уточнень.

Його тихий, глибокий сміх заповнив тишу кімнати. Він м'яко сів поруч зі мною на ліжко, злегка торкаючись мого плеча.

— А що, пані Злато, мені потрібні якісь «енергетики»? — він повільно й гаряче провів рукою по моїй руці від зап'ястка до ліктя, а погляд став таким... що в мене всередині знову все зрадницьки здригнулося.

— Ні-ні... ми йдемо, не треба, тобі й так до біса достатньо... — панічно замахала я вільною рукою.

— Це був комплімент моїй працездатності, — лукаво посміхнувся він.

— Андрію, ти неможливий.

— Я знаю, — відповів він спокійно й упевнено. — А ти — моє золото.

Він ніжно поцілував мене у скроню, а потім тихо прошепотів на вухо:

— Мені не потрібен допінг, принцесо... Ти і є мій головний допінг.

І, задоволений власним ефектом, спокійно попрямував одягатися, залишивши мене лежати на ліжку з повністю розплавленим від таких слів мозком.