Розділ 81

Мама Андрія виглядала бездоганно: дорогий костюм, ідеальна зачіска і погляд людини, яка за одну секунду оцінила весь масштаб катастрофи й уже мимоволі підраховує вартість моральних збитків. Вона повільно перевела погляд із розтрощеної вітрини на власного сина, а потім знову на мене.

Я глибоко вдихнула повітря, згадавши дипломну роботу, яка чекала на мене післязавтра, і подумала, що гіршого дебюту перед майбутньою свекрухою у світовій історії ще не було.

— Добрий вечір, — видала я напрочуд спокійним голосом, спираючись на віник, мов на мітлу справжньої відьми. — А ми якраз... влаштовуємо день прибирання. Проходьте…

Андрій на секунду заплющив очі, глибоко видихнув, намагаючись повернути собі звичний самоконтроль, а тоді легким жестом зупинив водія, забравши в нього валізи. У його погляді не було паніки — лише глибоке, майже філософське розуміння того, що з цією компанією спокійного життя йому не бачити ніколи. Він уже збирався щось сказати, коли тишу холу розірвав радісний крик:

— Баба Ліза!

Зі сходів спустився Стас. Як з'ясувалося, нова няня ще не встигла затягнути його в душ — хлопець лише на радощах вирвався з коридору в хол. Він розбігся назустріч бабусі, але законів фізики на розкішному полірованому мармурі й мокрому килимі ніхто не скасовував.

Сила тертя вирішила взяти вихідний.

Стас прослизнув по підлозі, як справжній фігурист на олімпійському льоду, і на повній швидкості врізався просто в ошелешену пані Сікорську. Весь у чорній глині, мокрий і щасливий.

Все. Ахтунг. Завіса.

Пані Сікорська застигла з розплющеними очима, відчуваючи, як дорогий брендовий костюм швидко вбирає цілющу вологу вітчизняного болота.

Андрій різко зробив крок уперед, намагаючись врятувати ситуацію.

— Стасику, привіт... Ти що, в багнюці валявся? З поросятами? — простягнув він руку, намагаючись відліпити сина від маминого одягу.

Стас чесно підняв на нього задоволені очі.

— Ні! З хаскі!

— Привіт, Стасику... Нарешті бабуся до тебе приїхала. Ти вирішив влаштувати армагедон у будинку? Як ти виріс... Такий дорослий! — пролунав напрочуд теплий і лагідний голос пані Сікорської, яка повністю проігнорувала бруд на своєму костюмі й міцно обійняла онука.

Здається, для онука в цієї леді був окремий ліміт знижок на катастрофи.

— Думаю, приїду раніше... допоможу вам... — спокійно додала вона, випростуючись і переводячи погляд на нас із Андрієм.

А я стояла неподалік, стискаючи в руках злощасний віник із совком, і впивалася поглядом в Андрія. Я обіцяла йому очима щось дуже недобре, бо, взагалі-то, можна було хоч якось попередити, що його мати приїде на кілька днів раніше! Хіба це так складно — написати одне коротке повідомлення між ранковим феєрверком у ліжку та поїздкою на роботу?

Андрій, зловивши мій убивчий погляд, лише ледь помітно зітхнув і винуватим жестом торкнувся скроні, ніби кажучи: «Злато, вибач, я сам у шоці».

Але виправдовуватися було вже пізно. Наш сімейний цирк вирушив на новий, ще більш захопливий рівень.

— Андрію, ти так і будеш стояти?.. Познайомиш мене зі своєю нареченою? — пролунав дзвінкий, спокійний голос пані Сікорської, яка вже встигла обережно відсторонити від себе заляпаного глиною Стаса й тепер уважно розглядала мене.

Вона окинула поглядом усю мою мальовничу постать: занадто велику сорочку Андрія, недбалий пучок, зафіксований десертними виделками, та віник у руках. У її погляді читався такий спектр емоцій, що навіть досвідчений дипломат розплакався б від заздрощів.

Мої власні думки в цей момент крутилися навколо однієї-єдиної фрази: «З яких це пір я наречена?! Хотіла б я дізнатися про це першою, а не від майбутньої свекрухи-генерала!»

Я кинула на Андрія ще один погляд, у якому чітко палало вогнище інквізиції. Схоже, сьогодні ввечері на цього чоловіка чекала дуже довга, дуже серйозна розмова. І мільярди на рахунку навряд чи його врятують.

— Так, усе, — Андрій упевнено взяв керування ситуацією у свої руки, вирішивши не чекати, поки ми тут остаточно здичавіємо або почнемо вбивати одне одного. — Стаса — купатися. У руки няні.

Няня миттю підхопила задоволеного бруднюку й потягла до ванної, поки той радісно махав усім рукою.

Андрій зробив кілька кроків уперед, зупинився поруч зі мною і, не звертаючи уваги ні на мій вигляд, ні на мамин промовистий погляд, спокійно й чітко сказав:

— Знайомся, мамо. Єлизавето Петрівно, це Злата... моя дівчина.

Він тепло й упевнено обійняв мене за плечі, змушуючи нарешті трохи розслабитися після цього параду абсурду.

Єлизавета Петрівна кілька секунд мовчки дивилася на нас. Потім її погляд ще раз ковзнув по моїй завеликій сорочці, десертних виделках у волоссі та вінику в руках. У куточках її губ ледь помітно смикнулася усмішка.

— Принаймні тепер я розумію, чому ти не захотів знайомити нас по відеозв'язку, — спокійно промовила вона. — Дуже приємно познайомитися, Злато.

— Ходімо, покажу тобі твою кімнату. Речі вже там, — додав Андрій, м'яко повівши мене в бік сходів.

Перед тим як піднятися нагору, він кинув холоднокровний, владний погляд на шокованих робітниць, які досі стояли біля осколків.

— Через годину тут має бути ідеальний порядок і готова вечеря.

— Так, добре, — майже хором випалили дівчата й миттю взялися до роботи з подвійною енергією.

І ми рушили нагору, залишаючи поле бою позаду.

Нарешті ми зайшли до нашої спальні. Якби можна було вбивати поглядом, Андрій на цьому місці вже горів би яскравим полум'ям. Я зачинила за нами двері й важко зітхнула, дивлячись на своє відображення в дзеркалі: сорочка, болото (де я взагалі встигла ним вимазатися?) і дві злощасні десертні виделки, які гордо стирчали з пучка.