Розділ 80

Вечір настав непомітно, хоча після такого ранкового марафону я б залюбки поспала ще годин зо двадцять. Андрій усе ж поїхав на роботу після обіду — ну... тому що хтось же має керувати бізнесом, поки його дівчина лежить у ліжку й намагається зрозуміти, чим вона взагалі заслужила цей карколомний атракціон.

Правду кажучи, ліжко виявилося настільки зручним, що піднятися з нього було справжнім злочином проти власної ліні. А потім я ще більше години пролежала у ванні, відчуваючи себе розвареною восьминіжкою, яка розтеклася по дну, мов желе. Мда, Злато... Такими темпами ти скоро перетворишся на домашню амебу. А Андрій — нічого. Спокійно зібрався й поїхав на роботу, ніби щойно не влаштовував тут міні-апокаліпсис для моєї нервової системи. І мені лише двадцять один, а я вже почуваюся покинутою старенькою, якій терміново потрібен санаторій. Або хоча б реанімація.

Злато, завтра ж бігом у спортзал, інакше ти просто фізично не витримаєш подібного марафону з таким чоловіком, як Андрій Сікорський. Мільярдери — це вам не в кубики гратися. Тут витривалість потрібна на рівні спецназу.

Я ледь виповзла з ванни, чіпляючись за стіни розкішної ванної кімнати й проклинаючи власну м'якотілість. Андрій казав, що ввечері..Ні.Я навіть думати про це зараз не буду. Бо якщо почну — назад у ванну доведеться повзти вже не від втоми.

Мої щоки знову спалахнули. Ні. До вечора ще кілька годин. У мене ще є шанс морально підготуватися. Хоча... кого я обманюю?

Вечір настав непомітно, а кіт Мар нарешті нагулявся своїми котячими справами й тепер вальяжно розлігся на дивані, дивлячись на мене з таким виглядом, ніби це він тут мільярдер, а я — просто прислуга.

Але спокій тривав недовго. Мій телефон раптом коротко завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Я ліниво взяла його до рук і ледь не впустила назад на підлогу. Академічний суд наближався: захист дипломної роботи призначили на післязавтра. Чудово. Просто прекрасний подарунок долі для людини, чий мозок сьогодні функціонує виключно на базових рефлексах і спогадах про шовкові простирадла.

Але це був ще не кінець моїх пригод. Згадавши календар і те, що Андрій казав про свій день народження через три дні, я раптом звернула увагу на дивні маневри в будинку. Ще вдень я помітила, як домробітниці й прислуга з неймовірним завзяттям почали готувати будинок. Здається, з'явилося ще щонайменше п'ять нових дівчат у форменому одязі, які стрибали навколо кожної вази.

«Ага», — усміхнулася Злата. — «Це, певно, готуються до приїзду "ревізора"... тобто пані Сікорської».

Коли я спустилася у вітальню та на кухню, там панував повний хаос, зведений у ранг військової операції. Усе витягли з кухонних полиць, перетирали, складали у величезну скляну вітрину для посуду — здається, за якоюсь ідеальною феншуйною системою. Якась жінка вже вкотре поправляла тарілку у вітрині, ніби від цього міліметра залежала доля всесвіту. «Боже, у нас буде свій власний ревізор», — подумала я, мимоволі згадуючи репліки з телешоу.

А на кухні творилося взагалі щось страшне. Там панував такий хаос, який чомусь... упорядковували строго за кольорами. Червоні чашки — до червоних, білі — до білих, а серветки — за ступенем накрохмаленості.

Я йшла кухнею, відчуваючи, що від цієї ідеальної краси в неї вже починає боліти голова. Якщо зараз хтось дістане лінійку й почне вимірювати відстань між тарілками, вона вже нічому не здивується.

На дворі раптом почався рясний дощ, розбиваючись краплями об панорамні вікна особняка. У ту ж мить важкі вхідні двері відчинилися з гучним звуком, і в будинок буквально влетіли двоє страшенно брудних хаскі, а слідом за ними — Стас, вимазаний у чорному болоті від маківки до п'ят.

Вони не йшли — вони мчали на реактивній тязі  реактивної ракети в режимі турбо. По свіжовимитому білому мармуру та розкішному білосніжному килиму миттю простягнулися жирні мокрі сліди чотирилапих і двоногих катастроф. А кульмінацією цього параду неминучості стала мить, коли один із хаскі з розгону вибив лапою коробку з виблискуючим посудом, який щойно за ідеальною системою розставили покоївки. Скляні тарілки з дзвоном розлетілися на друзки, додаючи картині особливого шику.

Усі п'ять нових робітниць завмерли з ганчірками в руках, дивлячись на це дійство з виразом повного екзистенційного шоку на обличчях.

Я зупинилася на порозі кухні, повільно прикрила очі рукою й подумала, що післязавтрашній захист диплома і навіть поява мами Андрія тепер здаються мені просто квіточками порівняно з тим, що зараз буде, коли господар дому повернеться з роботи.

На дворі раптом почався рясний дощ, розбиваючись краплями об панорамні вікна особняка. У ту ж мить важкі вхідні двері відчинилися з гучним звуком, і в будинок буквально влетіли двоє страшенно брудних хаскі, а слідом за ними — Стас, вимазаний у чорному болоті від маківки до п'ят.

Поки дівчата стояли з відкритими ротами, я одразу взяла ситуацію під контроль. Швидко витурила обох хаскі назад на терасу, передавши їх охоронцеві, який якраз знав, як гарно відмити цих пухнастих бруднюк у гаражі. Нова няня Стаса, тітонька у віці, яка слідом влетіла за хлопчиком, одразу повела цього глиняного розбишаку в душ.

Я зав'язала волосся в недбалий пучок, щоб не заважало, а потім, піднявши з підлоги дві маленькі десертні виделки, заколола ним волосся на кшталт японських паличок, узяла совок і віник та почала допомагати прибирати — просто щоб ніхто не поранився на цьому полі бою.

— Пані, не потрібно, — сказала одна з дівчат, намагаючись забрати в мене інструменти.

Але я лише махнула рукою. Тільки-но ми почали збирати уламки, як важкі вхідні двері знову відчинилися. До передпокою зайшов водій Андрія з кількома брендовими валізами Louis Vuitton, за ним — сам Андрій, а слідом...

Мама мія.

Сюрприз.

Андрій просто застиг на порозі з таким виразом обличчя, ніби потрапив у паралельний всесвіт. А в моїй голові крутилася лише одна фраза: «Ми вас не чекали, самі приперлися завчасно», хоча я благоразумно промовчала, тримаючи в руках віник і красуючись із виделками в голові замість шпильок.