Розділ 79

Ранок у будинку Андрія пахнув кавою, свіжою пресою, якої ніхто не читав, і тим незрозумілим присмаком катастрофи, який завжди з'являється, коли ти занадто довго дозволяєш собі бути щасливою в чужому особняку. Ну що, Злато, вітаю: ніч на приватному літаку минула, карета перетворилася на гарбуз, а твій особистий мільярдер явно не збирався вдавати, що вчора ми просто летіли милуватися хмаринками.

Я сиділа на величезній, бездоганно мінімалістичній кухні, закутана в його занадто велику для мене сорочку, і намагалася вдати, що чашка кави — це найцікавіший об'єкт у Всесвіті. Головне — не дивитися на нього. Бо якщо подивитися, одразу згадається і вчорашня ніч, і мій повний інтелектуальний банкрут перед його обличчям.

Андрій увійшов тихо, як завжди. Одягнений уже за всіма правилами великого бізнесу — випрасувана сорочка, зібраний погляд, жодного сліду вчорашньої м'якості. Але я ж бачила його очі.

— Кава смачна? — його голос пролунав низько й спокійно в просторі дорогого інтер'єру.

— Неймовірна, — відгукнулася я, намагаючись зберегти вигляд людини, яка повністю контролює ситуацію, хоча всередині все стискалося в крижану грудку. — Мабуть, зерна збирали вручну тибетські ченці під час сонячного затемнення. Або просто в супермаркеті біля дому акція була. Ставлю на другий варіант.

Андрій сів навпроти за величезний мармуровий стіл, але не став дивитися на мене з підозрою чи влаштовувати допит. Натомість лише ледь помітно посміхнувся куточком губ, наливаючи собі кави.

— Якщо хочеш, можемо сьогодні взагалі ні про що не говорити, — м'яко сказав він, роблячи ковток. — Ніяких серйозних тем. Тільки ти, я і повна відсутність планів на день.

Я замовкла, дивлячись на нього з легким подивом і внутрішнім полегшенням, від якого чомусь хотілося одночасно сміятися й плакати. Ну от, Злато, він знову робить усе, щоб ти почувалася останньою брехухою.

— Звучить як пастка, — хмикнула я, ховаючи посмішку за чашкою. — Але дуже спокуслива пастка. Якщо обіцяєш, що ми не будемо обговорювати мої життєві халепи, то, можливо, колись я розповім тобі правду про ту загадкову посилку. Ну, знаєш... ту саму, яку я нібито привезла для моєї подруги Елі. Еля — жінка складної долі. Її посилки — це завжди або драма, або детектив.

— Занадто багато таємниць, Злато, — прошепотів він.

— Андрію, я не... я просто... я не знаю... — голос зрадницьки тремтів, ламаючись на півслові.

— Тобі просто потрібно... навчитися довіряти, — його слова прозвучали тихо, але в них була така вага, що мені здалося, ніби мармурова підлога під ногами розверзається.

У його погляді щось промайнуло — важке, темне, майже болюче, але миттєво зникло.

— Злато, я вже казав тобі, що не граюся, — додав він уже твердіше, дивлячись мені просто в очі, без найменшої іронії. — І ще... давай я допоможу тобі з дипломною роботою. Досить мучити себе ночами.

Ну чудово. Повний комплект: кава, зникнення моєї здатності зв'язувати два слова і його мільярдерська турбота, від якої всередині стискалося все — від дитячого захвату до панічного жаху.

Я криво посміхнулася, намагаючись сховатися за черговим шаром іронії.

— Андрію, якщо ти ще й диплом мій візьмешся редагувати, то викладачі вирішать, що в мене не науковий керівник, а новий володар світу. Хоча... якщо там можна просто вписати замість бібліографії твої дипломатичні поради, то я згодна.

— Добре, давай я пришлю тобі на допомогу Альбіну Петрівну... — спокійно кинув він, ніби пропонував замовити піцу.

Я ледь не задихнулася.

Альбіна Петрівна. Та сама жінка, яка із задоволенням різала мене всю першу половину курсу і яку весь університет офіційно, хоч і пошепки, називав «фашисткою в спідниці». А тепер виявляється, що ця мила пані — хрещена Андрія. Ну звісно, бляха. Чому я не здивована? У цього чоловіка зв'язки сягають від підпільних контрабандистів до викладачів-інквізиторів вищої категорії.

Я прикусила язика так сильно, що аж залізо відчула на смак. Минулого разу я в неї ледве вирвала ту тремтячу трійку, дивом не заваливши сесію і не вилетівши з університету з чорною міткою.

— Андрію, ти серйозно? — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла заблокувати власний рот.

Я витріщилася на нього так, ніби він щойно запропонував мені особисто піти на перемовини з вогнедишним драконом без зброї, але з пакетиком карамельок.

— Абсолютно, — спокійно відповів він, навіть бровою не повівши у відповідь на мій відвертий жах. — Вона чудова жінка, коли дізнаєшся її ближче.

Коли дізнаєшся ближче?! У моїй голові одразу промайнули картини катувальних камер Середньовіччя, де Альбіна Петрівна замість інквізитора вимагає назвати точне визначення якоїсь мертвої теорії.

— Так, звісно, — пробурмотіла я, ховаючи обличчя в долонях і ледь стримуючи істеричний сміх. — Просто чудова. Я якраз мріяла, щоб людина, яка вважає мій інтелектуальний рівень нижчим за плінтус, почала «допомагати» мені з дипломом. Ти точно вирішив мене вбити, Андрію? Чи це просто новий витончений спосіб позбутися дівчини, яка забагато жартує?

— А що? — спокійно відповів він, і в його погляді ледь помітно майнули іскорки підступних веселощів, які він зазвичай ретельно ховав від усього світу. — Невже боїшся?

Я застигла з чашкою кави в руках. Боюся? Та я б краще ще раз розбиралася з тією проклятою історією з Борюсіком і посилкою або пішла віч-на-віч на розмову з озброєним мафіозі, ніж добровільно з'явилася на очі Альбіні Петрівні поза стінами університету. А тепер виявляється, що це ще й не найгірший сценарій мого соціального падіння.

— Я? Боюся? — хмикнула я, хоча всередині все різко стиснулося від жаху. — Звісно, ні. Просто глибоко поважаю її академічний талант знищувати студентські душі ще на першому семінарі.

Андрій лише ледь помітно посміхнувся, дивлячись на мій панічний маскарад із задоволенням людини, яка повністю тримає ситуацію під контролем.

— До речі, — додав він зовсім спокійно, ніби кидаючи чергову контрольну гранату в мій і без того розбитий світ. — Я ж іще не знайомив тебе зі своєю мамою.