Розділ 78

Київ зустрів нас сірим ранком і холодним вітром. Ми вийшли з літака, і я вже приготувалася до звичайної процедури — водій, машина, спокійне повернення.

Але коли ми спустилися по трапу, біля самої смуги стояв Боря.

У чорному спортивному костюмі, із золотим ланцюгом на шиї й двома яскраво-золотими зубами, які світилися, мов фари. Він широко всміхався й уже здалеку махав рукою.

— Оооо, Андрію Вікторовичу, красунчику! — голосно гукнув він, розкриваючи обійми.

Андрій усміхнувся й похитав головою, зовсім не здивований.

— Борю, — сказав він, потискаючи йому руку, як старому знайомому. — Знову ти.

— Аякже! — Боря поплескав Андрія по плечу. — Хороший чоловік, тільки жінок собі вибирає з пригодами.

Він підморгнув мені.

— Ааа, це шо за крутий пацан? — обернувся Боря до Стаса, який витріщився на нього з цікавістю.

Стас кліпнув.

— Це я, — серйозно відповів він.

— Пацан, дай краба! — гукнув Боря й простягнув руку.

Стас здивовано перевів погляд на тата, потім на мене, потім знову на Борю.

— …У мене немає краба, — чесно сказав він.

Боря на мить розгубився, а потім голосно зареготав.

— Оооо, нормальний пацан!

Потім він повернувся до мене й уже серйозніше кивнув на картонну коробку в моїй руці.

— Ну що, Злато, я за посилкою...

Я ледь не впустила коробку.

— Е-е-е... від Елі, — швидко додала я, кинувши короткий погляд на Андрія.

Боря навіть не кліпнув.

— Так, від Елі, — абсолютно спокійно кивнув він. — Просила забрати прямо тут, щоб ти зайвий раз її не тягала.

Я з полегшенням простягнула йому коробку.

— Обережно, — попередила я. — Вона... жива.

Боря прийняв коробку обома руками, як щось священне, і прислухався до тихого шурхоту всередині.

— Оооо, — із поважним виглядом мовив він. — Гарний подарунок собі Еля замовила.

Андрій дивився на цю сцену з виразом людини, яка вже давно перестала намагатися щось зрозуміти.

— Борю, — спокійно сказав він. — Ти в курсі, що ти зараз на злітній смузі?

Той засміявся й поправив ланцюг.

— Та я ж свій! Мене всі знають. Ну все, я побіг, а то воно там дихати хоче.

Він розвернувся й пішов, голосно насвистуючи, притискаючи коробку до грудей, як новонароджену дитину.

Стас провів його поглядом.

— А чому дядько сказав, що коробка дихати хоче?

Андрій повільно закрив очі.

Я тихо додала:

— Бо це не просто сувеніри.

Я зім'яла ремінець своєї сумки в пальцях, відчуваючи, як під пильним поглядом Андрія температура навколо мене починає небезпечно наближатися до тропічної. Балі залишився за спиною, але повітря тут, у Києві, раптом здалося надто щільним.

— Ну, скажімо так, — я спробувала зберегти обличчя й упевнено кивнула на валізу з камінням, — ми привезли все, що обіцяли. Стас виконав свою місію на відмінно. Тож, сподіваюся, на сьогодні сюрпризи вже закінчилися.

Андрій повільно перевів погляд із Марини, яка вже досипала останню жменю гальки в кишеню, назад на мене. У його очах знову спалахнули ті самі іскорки — суміш цікавості, втоми й легкого застереження.

— Справді? — він підійшов ближче, так близько, що я відчувала запах свіжого ранкового повітря і його парфумів. — Злато, ти й досі вважаєш, що зможеш усе приховати за своєю іронією?

У цей момент мій телефон у кишені різко й коротко завібрував. Один раз. Повідомлення.

Я непомітно опустила погляд на екран.

«Дякую, сеструхо. Посилку отримали. Ти найкраща ❤️».

Усередині все похололо. Повернення додому закінчилося, не встигнувши початися.

Я сховала телефон назад і підняла погляд на Андрія, який уважно стежив за кожним моїм рухом.

— Слухай, Андрію, — промовила я вже тихіше, втрачаючи всю свою колишню браваду. — Кава у вітальні твоєї вілли зараз звучить як найкраща пропозиція в моєму житті. А щодо решти… давай домовимося: сьогодні ми просто п'ємо каву. А всі інші сюрпризи — по черзі.

Андрій мовчки дивився на мене кілька довгих секунд, ніби намагаючись прочитати те, що я намагалася сховати за посмішкою. Потім простягнув руку, обережно торкнувся мого плеча й легко провів пальцями по підборіддю.

— Добре, Злато, — тихо відповів він. — Сьогодні — кава. Але завтра ти почнеш відповідати на мої запитання. Погоджено?

Я кивнула, знаючи, що завтра настане занадто швидко.