Розділ 77

Приватний літак стояв на окремій смузі, маленьке й блискуче чудовисько з написом на борту, який я навіть не спробувала прочитати. Андрій ішов попереду, тримаючи Стаса за руку, а я тягнула за собою валізу й дивну картонну коробку, яку забрала з того самого складу дві години тому.

Коробка була важча, ніж я очікувала. І час від часу з неї чулися якісь дивні звуки — то шурхіт, то тихе човгання, наче там була ціла компанія, а не один-єдиний сувенір.

— Що це в тебе? — запитав Андрій, коли ми підходили до трапу.

— Сувеніри, — відповіла я максимально невинно. — Для Елі. Вона просила привезти їх до Києва.

Андрій кивнув, ніби це було найзвичайніше у світі.

— Добре. Кидай у багажний відсік, якщо важко нести.

— Ні, — швидко сказала я. — Я з нею в салоні посиджу. Вона… тендітна.

Він здивовано подивився на мене, але не сперечався. Просто взяв коробку й поставив її біля мого крісла, коли ми зайшли всередину.

Літак вирулив. Стас уже вчепився в навушники й дивився у вікно з видом завойовника. Андрій сів навпроти мене і взяв мене за руку.

А я сиділа й дивилася на коробку.

Вона тихенько шурхотіла. Потім щось у ній зашкреблося. Потім хтось — чи щось — тихо, але виразно чмокнуло.

Я зробила вигляд, що нічого не чую.

— Злато, — тихо сказав Андрій, — ти можеш мені розповісти, що там насправді?

Я підняла на нього очі. Він дивився спокійно, без підозри. Просто запитував.

— Сувеніри для Елі, — повторила я. Голос тремтів. — Справжнісінькі балійські сувеніри. Обіцяю.

Коробка знову шурхотнула. Цього разу вже голосніше, і до шурхоту додалося щось схоже на тихе рохкання.

Андрій повільно перевів погляд на неї.

— Сувеніри, — повторив він.

— Так.

Він кивнув. Дуже повільно.

— Добре, — сказав він. — Тоді, сподіваюся, ці «сувеніри» не спробують нас укусити до Києва.

Я нервово засміялася.

Коробка у відповідь тихо зашипіла. А потім, ніби для рівноваги, ще й тихенько дзявкнула.

Стас зняв один навушник і подивився на нас.

— Тату, а чому коробка розмовляє?

Я закрила обличчя руками.

Андрій довго мовчав. Потім тихо, майже доброзичливо промовив:

— Злато… що там, у біса, у коробці?

Я опустила руки.

— …Папуга, — тихо сказала я.

Він підняв брову.

— Папуга шипить і дзявкає?

— Це… особливий папуга, — пробурмотіла я. — Балійський. Рідкісний. Еля дуже просила його привезти.

Андрій закрив очі й повільно вдихнув.

— Злато, — тихо сказав він, — якщо в цій коробці цілий Ноїв ковчег, то краще скажи мені прямо зараз.

Коробка в цей момент видала звук, ніби хтось там ображено завовтузився, а хтось інший — засопів носом.

Я подивилася на Андрія і тихо додала:

— І… можливо, ще одна маленька змія. Але вона в контейнері! Герметичному! І, здається, гекончик. Зовсім крихітний.

Він довго мовчав. Потім повільно потер перенісся.

— Ти зараз скажеш, що це все для Елі.

— Так. Саме так.

— І що ми маємо це довезти до Києва. Живим. Усе.

— Так.

Він відкрив очі й подивився на мене так, ніби намагався вирішити: сміятися чи викинути мене з літака посеред океану.

— Злато, — спокійно сказав він, — коли ми приземлимося, ти мені все розповіси. Детально. А зараз… зараз я просто зроблю вигляд, що в нас у літаку нормальні сувеніри. І дуже сподіваюся, що звідти ніхто не втече.

Я кивнула.

Коробка тихо буркнула щось незрозумілою мовою.

Стас задоволено всміхнувся.

— Круто, — сказав він. — У нас цілий зоопарк у коробці.

Я знову закрила обличчя руками.

Андрій тихо, майже ніжно додав:

— Злато… ти — це щось.