Розділ 75

Сонце тільки торкнулося горизонту. Небо повільно світлішало, розливаючись золотавими й ніжно-рожевими барвами. Я прокинулася від ледь відчутного поштовху — яхта змінила хід. Двигуни працювали тихо, майже нечутно, і за мить корпус м'яко здригнувся на хвилях.

Я лежала в його обіймах, відчуваючи тепло його тіла. Андрій ще спав. Його рука, як і вночі, лежала на моїй талії, ніби навіть уві сні не хотіла мене відпускати. Крізь ілюмінатор у каюту проникало ранкове світло, м'яко лягаючи на його обличчя.

Я мовчки дивилася на нього.

Усього кілька днів тому ми були майже чужими людьми. А тепер я прокидалася поруч із ним і ловила себе на думці, що це здається правильним. Його вчорашні слова: «Не няня... Моя дівчина...» — досі звучали в голові. Вони зігрівали й водночас лякали.

Яхта ще раз ледь помітно здригнулася.

Ми причалили.

Андрій ворухнувся, повільно розплющив очі й, зустрівшись зі мною поглядом, ледь усміхнувся. Замість того щоб відпустити, він лише притягнув мене ближче й на мить сховав обличчя в моєму волоссі.

— Ми на місці, принцесо, — тихо промовив він. Голос після сну був трохи хрипким.

— Так, — усміхнулася я. — Нас уже, мабуть, зачекалися.

Він підвівся на лікоть і кілька секунд просто дивився на мене.

— Нехай, — сказав він, легко торкнувшись пальцями моєї щоки. — У нас є ще хвилина.

Він нахилився й коротко поцілував мене. За вікном уже чувся гамір берега, гуркіт машин і крики чайок. Реальність поверталася швидко й невблаганно.

Я знала: за кілька хвилин ми вийдемо на палубу. І все почнеться знову. Я знову стану нянею з таємницею. А він — чоловіком, який досі не знає всієї правди про мене.
Я відчула, як яхта остаточно завмерла біля причалу. Крізь відчинений люк долинали голоси, гуркіт машин і крики чайок. Реальність повернулася швидко й безжально.

Я вислизнула з ліжка й тихо зітхнула.

— Ну що, — озирнулася я до Андрія, який сидів на краю ліжка, застібаючи сорочку. — Казка закінчилася. Час повертатися до життя. На березі нас уже точно чекають нові проблеми, мій недописаний диплом... і Вероніка, яка, мабуть, уже знає, де ми пришвартувалися.

Андрій підвівся, підійшов до мене й мовчки поправив комірець моєї блузки.

— Люблю твій ранковий настрій, — усміхнувся він.

— Це не настрій, — фиркнула я. — Це професійний цинізм.

Він тихо засміявся.

— А тепер, пане олігарху, будьте такі люб'язні, допоможіть «няні» спуститися на землю. Бажано без пригод.

Ми вийшли на палубу.

Ранкове повітря було прохолодним і вологим. Попереду височіла вілла. Біля причалу вже чекав Стас. Побачивши батька, він одразу рушив йому назустріч.

Я машинально торкнулася кишені, де лежав годинник. Чомусь сьогодні він здавався важчим.

— Злато! — покликав Андрій уже біля входу.

— Йду, — усміхнулася я й швидко наздогнала його. — І дуже сподіваюся, що в будинку є кава. Бо без неї зустріч із реальністю сьогодні буде надто складною.