Розділ 74

Вечір огорнув яхту  темрявою, розбавленою лише мерехтливими відблисками води та світлом зірок. Даніка — няня, яка вже давно стала невід'ємною частиною нашого маленького світу, — м'яко забрала втомленого після своїх «космічних» пригод Стаса. Він навіть не пручався, лише сонно бурмотів щось про швидкість передачі даних, поки Даніка вела його до каюти.

Коли на палубі запала тиша, Андрій повернувся. У руках він тримав пляшку охолодженого шампанського та тарілку з нарізаними екзотичними фруктами. Він поставив усе на низький столик біля лежаків, де ми влаштувалися, сховавшись від нічного бризу під м'яким пледом.

Ми сиділи на палубі, і повітря навколо здавалося наелектризованим. Зникла вся іронія, зникли жарти, зник Крук зі своїми коментарями. Мені було просто... страшно. Страшно усвідомлювати, що завтра нас чекає берег, а післязавтра — Київ, дипломи, Вероніка, наше реальне життя, де ми вже не будемо такими вільними, як тут.

Я повільно водила пальцем по його зап'ястку, вивчаючи рівний, заспокійливий пульс. Його шкіра була гарячою.

— Зранку будемо на віллі, — тихо нагадала я, наче промовляла заклинання, здатне зупинити час. — А після сніданку... Київ.

— Так, — відповів він, наливаючи шампанське в кришталеві келихи. Звук бульбашок був єдиним, що порушувало тишу.

Я нічого не хотіла — ні сміятися, ні будувати плани. Лише відчувати його поруч. Його ласка і ніжність зараз були майже до болю гострими, змушуючи мене затамовувати подих. Я насолоджувалася кожним дотиком, кожним поглядом, намагаючись запам'ятати, як це — бути для когось принцесою, а не просто дівчиною, яка постійно тікає від проблем.

Андрій відставив келих і схилився до мене. Його губи легким, майже невагомим дотиком торкнулися моєї шиї, змушуючи мене здригнутися і прикрити очі. Подих обпікав шкіру, а голос був настільки тихим, що мені довелося вслухатися, аби розібрати слова:

— Про що ти думаєш, принцесо?

Я заплющила очі, вдихаючи його аромат — той самий, що тепер асоціювався в мене з безпекою. Шкіра, сандал, дорогий парфум… і та сама загадкова нотка, від якої в мене всередині все обривалося.

— Думаю про те, як швидко згасають зірки, — прошепотіла я, ледь торкаючись губами його шкіри, коли він підняв голову. — І про те, що завтрашній день здається мені чимось нереальним.

Андрій підняв руку і кінчиками пальців обережно провів по моїй щоці, заправляючи пасмо волосся за вухо. Його погляд був таким глибоким і ніжним.

— Нехай зірки згасають, — його голос став нижчим, оксамитовим, пробираючи до самих кісток. — Для нас час може зупинитися прямо тут, на цій палубі.

Він знову схилився до мене, але цього разу повільно, даючи мені можливість відсторонитися, якою я, звісно, не скористалася. Його губи знайшли мої в поцілунку, який не був схожий на жоден попередній. Він був ніжним, повільним і солодким, як те шампанське, що ми ледь встигли скуштувати.

Кожен його дотик був обережним.

Я відчувала, як мої руки самі собою обхопили його за шию, зариваючись пальцями у волосся, яке знову впало на лоба. Ми обоє завмерли, з'єднані в одному диханні під цим велетенським, усипаним зорями небом.

У цьому поцілунку була вся ніч. Було море, яке тихо плескалося об борти яхти, була легка прохолода повітря і гаряче тепло наших тіл. Він відсторонився лише на міліметр, ледь торкаючись моїх губ своїми, і я відчула його усмішку.

— Те, що між нами, нікуди не зникне, Злато, — прошепотів він прямо мені в уста. — Що б не чекало нас у Києві, я не дозволю цьому світу забрати те, що ми знайшли тут.

Його губи знову накрили мої — вимогливіше, але все ще з тією ж неймовірною ніжністю. Я розчинялася в ньому, забуваючи про вівторок, про диплом, про всі мої страхи. У світі, де все було таким невизначеним, ці поцілунки під зорями були єдиною константою, за яку я трималася, як за рятувальний круг посеред океану.

Ми продовжували цілуватися, поки ніч ставала все глибшою, а зірки — все яскравішими, ніби самі небеса спостерігали за тим, як починається щось, чому ще не було назви. 

Сьогодні світ наче звузився до розмірів цієї палуби. Усі думки — про завтрашній день, про університет, про небезпечні ігри Вероніки, про майбутнє — просто відключилися, випарувалися, як ранковий туман під променями сонця.

Нехай, — промайнуло в моїй голові, коли я остаточно відпустила контроль. Нехай буде так, як воно є. Зараз існуємо тільки я, він і ця безмежна ніч.

Не розриваючи поцілунку, він обережно, але впевнено підхопив мене на руки. Я інстинктивно обхопила його за шию, притискаючись якомога щільніше, відчуваючи його силу і ту неймовірну турботу, з якою він мене тримав.

Наші губи ледь розмикалися лише на мить, щоб ми могли вдихнути повітря, а потім знову знаходили одне одного — у напівтемряві, під шепіт океану, що бився об борти. Його кроки були безшумними й упевненими. Ми пройшли крізь нічну палубу, де залишалися лише порожні келихи та наші розкидані думки, і спустилися до його каюти.

Коли двері м'яко зачинилися за нашими спинами, світ навколо остаточно перестав існувати. Тут, у камерному просторі, наповненому ароматом його парфумів і свіжістю нічного океану, ніжність стала майже відчутною на дотик. Він опустив мене на ліжко, не відриваючись від моїх губ, і я відчула, як прохолодна постіль контрастує з жаром його тіла.

Він відсторонився лише на мить, щоб перевести подих, і його погляд — палкий, зосереджений лише на мені — змусив моє серце пропустити удар. Його пальці, теплі й трохи шорсткі, обережно торкнулися мого підборіддя, проводячи лінію вздовж щелепи до самої шиї.

— Ти неймовірна, Злато, — прошепотів він, і в цьому голосі було стільки захвату, що в мене перехопило подих. — Така красива... справжня принцеса.

Кожен його дотик був як відбиток — легкий, майже невагомий, але такий, що залишав по собі хвилю тепла. Він цілував мої скроні, повіки, кутики губ, ніби вивчав кожну нову територію, кожну мою реакцію.