Розділ 72

Я ледь не впала від полегшення, коли побачила картину: Стас, наш маленький «геній», забився в дальній куток технічної кімнати — комірчини, про яку, здається, забули навіть розробники цієї яхти.

Він сидів, підібгавши ноги, міцно стискаючи в руках планшет, а на голові красувалися масивні професійні навушники. З них долинав такий шалений драйв Rammstein, що, здавалося, вібрували навіть стіни навколо. Стас посеред цього індустріального шторму просто... спав. Спокійно, безтурботно, у своєму власному світі, поки ми тут ледь не посивіли, прочісуючи кожен метр яхти.

— Одуріти... — прошепотіла я, відчуваючи, як адреналін, що щойно клекотів у крові, змінюється на майже істеричний сміх. — От же ж малий диверсант...

Я обережно підійшла ближче, боячись порушити цю сюрреалістичну тишу, що панувала в його «бункері». Метал, який ще хвилину тому здавався теплим і містичним, тепер просто був частиною цього дивного сховку.

Андрій, який влетів слідом за мною, завмер у дверях. Його обличчя, до цього скам'яніле від жаху, раптом розгладилося. Він важко видихнув, опершись рукою об одвірок, і в його очах промайнуло щось середнє між бажанням придушити сина в обіймах і розсміятися вголос.

— Стасе, — тихо гукнув Андрій, обережно торкаючись плеча хлопчика.

Стас здригнувся, відкрив очі й зняв навушники. Музика миттєво зникла, і в комірчині запала оглушлива тиша. Він подивився на нас, ніби не розуміючи, чому ми виглядаємо так, наче щойно пережили апокаліпсис.

— Тату? Злато? — він сонно протер очі. — А що сталося? Я просто знайшов тут круту гру і захотів дограти рівень, поки ніхто не заважає. Тут так тихо, ніхто не кричить...

Тихо? Він називав Rammstein тишею?

Я присіла поруч, відчуваючи, як увесь світ навколо нарешті стає на свої місця. Жодного викрадення, жодного містичного Кракена — лише дитина, яка любить важкий метал і вміє знаходити найтаємніші куточки всесвіту.

Андрій підхопив Стаса на руки, притискаючи до себе так міцно, що той ледь не впустив планшет. Я стояла поруч, усміхаючись крізь сльози, і раптом зрозуміла: саме зараз, у цьому абсурдному моменті, я відчула себе частиною чогось справжнього.

— Ну що, пірате, — прошепотів Андрій, цілуючи сина в маківку, — схоже, твій «абордаж» нашої нервової системи вдався на славу.

Я поглянула на планшет, який Стас усе ще стискав у руках. На екрані мерехтіли цифри — якийсь дивний код. Невже він справді просто грав, чи... чи випадково зламав щось у системах яхти?

Втім, зараз це було не важливо. Важливо було те, що ми були разом.

— Ходімо, — сказала я, нарешті дихаючи на повні груди. — Вечеря вже давно холоне. І я думаю, хтось має вибачитися перед пані Данікою, яка вже ледь не посивіла.

Андрій впевнено взяв рацію, яку досі тримав у руках. Його голос, попри щойно пережитий жах, звучав твердо і спокійно.

— Усім постам, це капітан яхти, — промовив він у мікрофон, дивлячись мені прямо в очі. — Відміна тривоги. Дитина знайдена, у повному порядку. Повторюю: дитина знайдена. Дякую за оперативність. Повертайтеся на базу.

У повітрі вже чулося наростаюче гудіння, яке швидко перетворювалося на потужний гуркіт лопатей — берегова охорона була вже зовсім поруч.

— Вертольоти! — Стас, який ще хвилину тому сопів у навушниках, тепер притиснувся до ілюмінатора. Він дивився на темне небо, де з'явилися яскраві промені прожекторів, і його очі світилися дитячим захватом. — Дивись, правда, Злато? Це справжні вертольоти!

— Так, Стасе, — відповіла я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, яке тепер було викликане не жахом, а полегшенням.

— Це неймовірно круто! — захоплено вигукнув Стас. — Як у кіно про шпигунів!

Я перевела погляд на Андрія. Він стояв, тримаючи сина на руках.

— Дуже круто, — тихо підтвердив він, ледь помітно посміхнувшись мені.

Світло прожекторів залило палубу, на мить перетворивши ніч на день.

«О, — озвався голос Муна, який тепер чомусь звучав зовсім тихо, майже ніжно. — Особина перебуває в стадії "щасливе сімейне фото під прицілом прожекторів". Рівень драматизму — все ще 10 із 10, але принаймні тепер ми знаємо, що цей "абордаж" закінчився без втрат».

Вертольоти, отримавши команду, почали розвертатися, здіймаючи навколо справжній шторм із солоних бризок та повітряних потоків.

Я підійшла ближче до Андрія, відчуваючи тепло, що виходило від нього, і в цей момент мені було абсолютно байдуже до того, що настане вівторок, що чекає дипломна робота і що десь у Києві Вероніка будує свої плани.

Тут і зараз ми були разом. І це була єдина реальність, яка мала значення.

Андрій тримав Стаса, коли його телефон почав вібрувати так, наче намагався розплавитися в руці. Він глянув на екран, і його обличчя стало білим як крейда. Він увімкнув гучний зв'язок — на іншому кінці пролунав панічний голос:

— Андрію Вікторовичу, ми в паніці! Хтось щойно намагався отримати телеметричні дані й повний контроль над орбітальним супутником GlobalEye! Це рівень Пентагону! Хтось майже зламав їхній основний фаєрвол... ще секунда — і вони могли б перехопити сигнал! Ми відстежили джерело... це ваша локальна мережа! Ви що, в космос збираєтеся?! Після історії з електронним журналом школи ми встановили спеціальні фільтри, але виявилося, що Стас просто перейшов на інший рівень складності!

Андрій повільно опустив очі на Стаса, який невинно кліпав очима, тримаючи планшет.

— Я просто хотів побачити, чи справді Земля кругла в 4К, — тихо пробурмотів Стас, поки я стояла поруч, затамувавши подих.

Андрій узявся за голову і почав повільно сповзати по стінці каюти, доки Стас продовжував, немов виправдовуючись:

— Ну... мені не вистачило буквально десяти секунд, щоб обійти захист. Ті хлопці з безпеки супутника дуже швидкі, правда, тату? Це було навіть цікавіше, ніж зламувати шкільний журнал минулого місяця. Там захист був надто примітивний.

Я ледь стримувала сміх крізь сльози.