Розділ 71

Світ навколо мене миттєво зупинився. Ми посеред океану. Ніч. Темна, безкрая безодня, яка ще годину тому здавалася нам колискою.

Я не відчувала своїх ніг. Здавалося, я навіть не дихала — легені зацементувало крижаним страхом. Серце вдарило в ребра з такою силою, що стало боляче. Якщо він впав за борт... Ця думка була настільки жахливою, що мозок відмовлявся її обробляти.

Андрій змінився за секунду. Вся його ніжність, усе те тепло, що він щойно випромінював, зникло. Залишився лише холодний, зосереджений хижак.

— Злато, до каюти. Негайно, — кинув він таким тоном, що я не посміла сперечатися. Він уже рвонув у бік борту, хапаючись за рацію.

«Це не сон, Злато, — прошепотів внутрішній Крук, але навіть він звучав приглушено і налякано. — Це найгірший сценарій. Якщо він за бортом, часу майже немає. Дипломна робота? Вероніка? Макс? Усе це перетворилося на попіл. Є тільки ти, він і цей клятий океан».

Я стояла на палубі, охоплена панікою, дивлячись у чорну воду, де ще недавно бачила спокійного синього кита. Зараз ця вода здавалася мені голодним звіром.

— Стасе! — крикнула я, і мій голос зірвався на хрип.

Андрій уже віддавав накази команді, вмикалися прожектори, прорізаючи темряву. Але яхта здавалася такою порожньою, такою величезною і мертвою без його дитячого сміху. Страх, який я відчувала раніше — за себе, за своє майбутнє, — здався мені дитячою забавкою. Справжній жах — це втратити те, що ти почала називати своїм світом.

— Андрію, я допоможу, я буду шукати! — вигукнула я, кидаючись до поруччя, попри його наказ.

Минуло майже сорок хвилин, які відчувалися як ціла вічність. Темрява над океаном згустилася, наближаючи нас до повної невідомості. Андрій уже зв'язався з береговою охороною, але їхній патруль буде тут ще не скоро. Яхта завмерла посеред чорної води, двигуни мовчали, і ця тиша тиснула на барабанні перетинки, як підводний тиск.

Я божеволіла. Страх за Стаса, за те, що Андрій може втратити найдорожче, — це було нестерпно. Моє серце в грудях билося, як загнаний звір.

— Я мушу щось зробити, — прошепотіла я сама до себе, стискаючи кулаки.

Я відкинула думки про те, що дитина могла впасти за борт — я просто не дозволяла собі в це вірити. Стас був тут, на яхті. Він мусив бути тут.

Я притиснула долоні до холодного металевого борту, заплющила очі й спробувала відключити паніку.

«Допоможи мені знайти його», — благала я не то океан, не то власну інтуїцію.

Я тримала руки на металі, відчуваючи кожну вібрацію конструкції. Раптом під пальцями стало дивно тепло. Наче метал у цьому місці не віддавав холодом ночі, а пульсував життям. Я рушила вздовж коридору, не відриваючи долоні, дозволяючи цьому ледь помітному теплу вести мене.

Дійшла до розвилки. Зупинилася.

Зліва — мороз, від якого шкіра вкрилася мурашками. Справа — ледь відчутне, майже інтимне тепло, як від дитячого дихання.

Я зробила вдих і повернула праворуч. Йшла далі, серце калатало десь у горлі. Чим далі я рухалася, тим виразнішим ставав цей потік тепла, що просочувався крізь метал, наче сама яхта вирішила відкрити мені свій секрет.

Я зупинилася перед дверима, про які раніше навіть не підозрювала. Вони виглядали інакше, ніж усі інші на цій палубі.

«Невже це... невже він там?» — промайнуло в голові.

Я на мить завагалася, відчуваючи, як повітря навколо стає дивно густим, майже статичним. Рука сама потягнулася до ручки, яка була на дотик... гарячою. Це було неможливо, нереально, але моє серце знало: я знайшла слід.

Я постукала. Тиша.

А потім — ледь чутне шурхотіння з іншого боку, яке здалося мені найпрекраснішою музикою у світі.

— Стасе? — видихнула я, ледь не впавши на коліна від полегшення, що змішувалося з трепетом перед цією дивною, незрозумілою містикою, яка привела мене сюди.