Розділ 70

«Дивись, — шепотів мій внутрішній Крук, спостерігаючи за нами з поруччя, — він хоче зробити фото. Особина зараз демонструватиме ефект "закоханої моделі". Рівень небезпеки: максимально романтичний. Ставлю на те, що ці фото стануть її улюбленими, навіть якщо вона буде в розшуку».

Я дозволила йому вести мене до корми яхти, де небо вже починало фарбуватися в бурштинові та рожеві кольори. Сонце повільно тонуло в океані, і в цей момент я вирішила: хай буде так. Хай він ловить цей мій «неймовірний» вигляд на плівку, хай запам'ятовує мене такою — щасливою, розгубленою і остаточно «прирученою».

Принаймні, ці кадри в нас ніхто не відбере.

Він клацав затвором, ловлячи мене в об'єктив, поки я позувала, злегка ніяковіючи від його пильного погляду. А потім підійшов ближче, підняв камеру на витягнутій руці, і ми зробили кілька спільних кадрів. Це було так ніжно й красиво: ми, засмаглі, розслаблені, на фоні золота, що розливалося океаном.

— Дякую за цю відпустку, — прошепотіла я, ледь торкаючись його плеча.

Я мимоволі поправила пасмо його темного волосся, яке трохи відросло і вперто падало на лоба, роблячи його погляд ще глибшим і неймовірно рідним.

Він м'яко перехопив мою руку, притискаючи долоню до своєї щоки.

Ми повільно рушили в бік каюти, проводжаючи поглядом останнє світло сонця.

Раптом він зупинився і, обійнявши мене за талію, серйозно запитав:

— Ти хвилюєшся через дипломну роботу, правда? Злато, я бачу, як ти переживаєш. Якщо тобі потрібна допомога...

Я завагалася, збираючись із думками, але він м'яко перебив мене:

— Ти, певно, знаєш, що я оплатив дипломний проєкт Вероніки. Але тобі не потрібно бути в неї в боргу. Ти не мусиш проходити через це сама.

Він зробив крок ближче. В його очах було лише щире бажання допомогти.

— Я б хотів допомогти тобі, — тихо додав він.

Я відкрила рота від здивування, не знаючи, що відповісти.

— Злато, не сперечайся, — сказав він, вловлюючи мої вагання. — Дозволь... дозволь мені допомогти.

Він усміхнувся куточком губ.

— Як твій чоловік, я хочу це робити для тебе.

Ці слова — «як твій чоловік» — прозвучали так природно і впевнено, що я відчула, як серце знову збилося з ритму.

Це було не просто про дипломну роботу.

Це була обіцянка підтримки, про яку я навіть не сміла мріяти.

І вперше за довгий час я подумала: а чи варто мені далі так відчайдушно відштовхувати цю допомогу?

«О, — озвався голос Муна-крука, який тепер чомусь звучав як голос розсудливого юриста, — особина на межі капітуляції. Андрій грає ва-банк, а ти все ще вагаєшся? Бери допомогу, Злато, доки пропонують!»

Він злегка похитав головою, наче відганяючи саму думку про мої сумніви. Його обличчя стало м'яким, майже вразливим.

— І навіть не думай, що будеш у мене в боргу, — тихо промовив він. — Чи щось подібне. Злато, будь ласка, не думай так про мене.

Він зробив паузу, ніби підбираючи правильні слова.

— Я просто не хочу, щоб ти була на других ролях. У тебе буде своя дипломна робота, якщо дозволиш мені допомогти.

Його слова звалилися на мене, як прохолодний дощ у спекотний день.

— Ти... ти справді хочеш, щоб я це зробила? — спитала я, відчуваючи, як останні стіни мого захисту розсипаються.

«Особина усвідомила масштаб пропозиції, — хрипко прокоментував внутрішній Крук, але в його голосі цього разу не було глузування, лише повага. — Це вже не просто побачення, Злато. Це інвестиція в твоє майбутнє. Якщо відмовишся — ти остання ідіотка».

Я подивилася на нього — на цього чоловіка, який так впевнено вірив у мене, — і в цей момент зрозуміла: «борг» — це слово, яке вигадала я, щоб боятися.

А він пропонував щось значно більше, ніж просто допомогу.

Він пропонував мені свободу.

Ми ще не встигли оговтатися від його пропозиції допомогти, як на палубу вибігла Даніка. Вона була білою, як полотно, губи тремтіли, а очі визирали з-під розпатланого волосся, наче у божевільної. Вона ледь трималася на ногах.

— Злато... Андрію... — вона ледь вимовила це, задихаючись. — Я... я заплющила очі лише на п'ять хвилин, поки він грався з конструктором у каюті... Я не можу його знайти. Стаса немає.