Розділ 69

Стас, зацікавлений чимось у каюті, побіг із нянею, і ми з Андрієм залишилися вдвох посеред палуби. Тиша, що настала, здавалася наелектризованою.

— Ти бачила Instagram? — тихо запитав він. Його голос звучав не як допит, а як констатація факту.

Я опустила погляд, відчуваючи, як щоки спалахнули від сорому та ревнощів. Я не хотіла показувати, наскільки мене зачепили ті фото з Веронікою.

Він обережно, але наполегливо підняв моє підборіддя, змушуючи дивитися йому в очі.

— Злато, це неправда... — почав він, але я перебила його, відчуваючи, як клубок у горлі не дає говорити.

— Андрію...

— Тшшш.

Він зупинив мої слова, приклавши палець до моїх губ, а потім нестерпно повільно нахилився.

Його поцілунок був зовсім не схожий на ранковий. Він був таким, що від нього в мене перехопило подих, а всі думки миттєво розлетілися хто куди.

«Ох, — промайнуло в голові, поки мої власні думки і навіть ті кляті папуги нарешті замовкли. — Яка вже там корупція? Яке шахрайство? Який Макс? Тут би просто втриматися на ногах...»

Я вчепилася в його сорочку, відчуваючи під долонями силу його плечей.Світ навколо остаточно розчинився в солоному морському повітрі та теплі його близькості.

Здавалося, навіть кит десь там, у глибині, зупинився, щоб не заважати нам у цей момент, який був набагато реальнішим за будь-який Instagram чи дипломну роботу.

Його поцілунок став глибшим, перетворюючись на щось набагато небезпечніше за будь-який морський шторм. Він повільно опускався губами нижче, ковзаючи по лінії моєї щелепи до чутливої шкіри на шиї. Від кожного його дотику, від кожного гарячого подиху по моєму тілу пробігав електричний розряд, змушуючи шкіру вкриватися мурашками.

І головне — цей аромат. Той самий, від якого в мене паморочилося в голові: шалена суміш дорогого парфуму, тонкий запах вичиненої шкіри та глибокі, тягучі нотки сандалу. А під цим усім — та сама загадкова, ледь вловима нотка, яка була такою дивною, абсолютно незнайомою і притягальною, наче обіцянка якоїсь таємниці, яку я ще не розгадала.

Він міцно притиснув мене до себе, обіймаючи.

Його голос, низький і ледь чутний, прорізав тишу морського вечора, коли він схилився до мого вуха:

— Я бачу, що тебе щось хвилює, Злато, — прошепотів він, і  в мене перехопило подих. — Я поруч. З тобою... нічого не бійся.

Його губи знову торкнулися моєї шкіри біля основи шиї, і цей дотик був таким інтимним, що я мимоволі завмерла в його обіймах.

А потім він знову піднявся до моїх губ, накриваючи їх новим поцілунком — більш наполегливим, більш пристрасним, без жодної іронії, лише з чистим, неприхованим почуттям.

Мої руки мимоволі, наче за власним бажанням, вплелися в його волосся, притягуючи його ближче, змушуючи скоротити ту мізерну відстань, що ще залишалася між нами.

«Як же ти мене зводиш з розуму, пане Сікорський...» — промайнуло в голові, поки я вдихала цей складний, шкіряно-сандаловий коктейль.

Поступово я відсторонилася, важко дихаючи, і вперлася долонями в його груди, намагаючись повернути собі хоча б крихту самовладання. Його погляд — темний, зосереджений і неймовірно глибокий.

— Ти важлива для мене, Злато, — промовив він низьким, спокійним голосом. — Чуєш? Я поруч, і я з тобою. Зрозуміла?

Я на секунду затримала подих, дивлячись у його неймовірно гарні сірі очі.

— Так, — ледь чутно відповіла я, нарешті кивнувши.

Він на мить, зовсім коротко і ледь відчутно, торкнувся губами мого чола, а потім моїх губ — ніжно, майже як обіцянка.

— Тоді ходімо, — сказав він, раптово змінюючи тон на більш бадьорий, і впевнено підхопив професійний фотоапарат, що лежав на столику поруч із напівпорожніми чашками кави. — Зараз захід сонця. Ти виглядаєш неймовірно, і я хочу зробити кілька твоїх фото. Ходімо.

Він взяв мене за руку, і це було так природно, ніби в нас попереду була ціла вічність, а не лише два дні до повернення в реальність, де на мене чекали Макс, дипломна робота і всі мої страхи.