Розділ 69

Я закрила очі, відчуваючи, як його руки стиснули мене ще міцніше. Я хотіла б бути чесною, хотіла б сказати: «Макс полює на мене, а мій брат сидить за шахрайство, і я боюсь, що ти покинеш мене, як тільки дізнаєшся».

Але замість цього я просто розчинялася в його обіймах, знаючи, що кожна хвилина тут — це час, який я краду в долі перед неминучим крахом.

Сонце припікало, я лежала на шезлонгу, намагаючись перетворитися на бездумну істоту, що вміє лише поглинати ультрафіолет. Але спокій тривав рівно до моменту, поки телефон у сумці не почав вибухати сповіщеннями.

Мишко, мій найкращий друг і геніальний хакер, у змові з Елею, моєю секретаркою, розгорнули справжню інформаційну війну. Еля строчила в месенджер: «Пані Злато, у вас запис уже на три місяці вперед, я нахабно брешу всім, що ви на творчій ретрит-терапії в Гімалаях!»

Від університету прилетіло не менш «приємне»:

«Терміново вимагаємо дипломну роботу через три дні, а через два тижні — фінальна презентація. Не прийдете — відрахуємо».

«Відраховуйте, — злісно подумала я. — Я все одно буду в розшуку за шахрайство, мені диплом уже не знадобиться».

Я вирішила відволіктися і зайшла в Instagram — чисто пролайкати нові ескізи Елі. Вона малює просто неймовірно.

Але замість її робіт стрічка підкинула мені «рекомендоване».

Вероніка.

Вона вже в Києві, судячи з локацій. І, звісно, не змогла втриматися. Серія фото, де вона сяє, демонструє каблучку і натякає всім навколо, що Андрій зробив їй пропозицію і що вони «разом» на Балі.

Я вчепилася в телефон так, що побіліли кісточки. Каблучка була справжньою.

Діамант — розміром з невеликий айсберг. Я на секунду затримала дихання, вдивляючись у деталі.

Це був не Андрій. Фігура чоловіка поруч — зовсім інша. Інша статура, інша рука.

Вероніка просто вміло грала на публіку, створюючи ілюзію ідеального роману з Андрієм, поки справжній наречений залишався в тіні.

«Злато, ти думала, вони посварилися? — іронічно прокоментував папуга-диктор. — А вона просто вирішила переписати сценарій. Дешевий прийом, але для світських пліток — саме те».

Я відкинула телефон убік, наче це була розпечена вуглина.

У грудях знову з'явився той самий неприємний холод, хоча сонце смажило немилосердно.

— Нехай бавляться, — прошепотіла я сама до себе, намагаючись переконати себе, що мені байдуже.

— Нехай хоч весілля з примарами грають.

Але десь на задньому плані мого мозку інший папуга додав:

— Ага, розказуй. А зараз ми будемо спостерігати, як особа намагається не рознести яхту від ревнощів, вдаючи, що її цікавить лише дипломна робота.

Я заплющила очі, натягнула капелюх на обличчя і спробувала знову заснути.

Але тепер, навіть за заплющеними повіками, я бачила ту саму каблучку.

І десь у глибині душі страх, що все це — лише тимчасова казка, став майже відчутним.

Точно, пакую валізу і переїжджаю в Гімалаї. До монахів, до лам або, що ще краще, — до диких пінгвінів. Чому саме до них? Бо пінгвіни миліші за людей, а головне — вони не розмовляють. Бо з «балакучими» створіннями мені останнім часом катастрофічно не щастить.

Ось мій крук Мун, наприклад. Нещодавно набрався від Борюсіка слів, від яких у мене волосся дибки стає: «корупція», «бабло», «на абордаж!». Після того, як він подивився «Піратів Карибського моря», довести йому, що він крук, а не папуга чи піратський попутник, стало місією нездійсненною.Але щойно я почала мріяти про тишу антарктичних льодів, як реальність знову дала мені під дих.

БАХ.

Яхту — нашу доволі велику і солідну яхту — так штовхнуло, що я ледь не полетіла в океан разом із шезлонгом.

Мамо рідна... Кракен? Це що, серйозно?

Оце так морські пригоди, подумала я, намагаючись втримати рівновагу на палубі, що йшла з-під ніг. Мабуть, у Всесвіту нарешті закінчилося терпіння спостерігати за моїми спробами втекти від проблем.

Я вже майже прикинула, як буду пояснювати пінгвінам концепцію шахрайства брата, коли яхта здригнулася знову.

Цього разу удар був глухим, металевим, наче щось велетенське вирішило припаркуватися просто об наш борт.

Мене підкинуло на шезлонгу, склянка з лимонадом злетіла в повітря, а Стас, який секунду тому весело бігав поруч, миттєво опинився в мене на руках — я навіть не зрозуміла, як встигла його перехопити.

«Кракен? — пронеслося в голові. — Серйозно? Чому моє життя — це суміш дешевої мелодрами та фільму про морських монстрів?»

У голові миттєво пронеслося: Макс, кайданки, Вероніка з її фальшивим весіллям, нездана дипломна... і тепер ще це.

— Злато! — голос Андрія пролунав з боку капітанського містка.

В його тоні не було звичної іронії, лише та холодна зосередженість, від якої мороз пробіг по шкірі.

«От тобі й морські пригоди, — подумав мій внутрішній Крук, нервово переступаючи з лапи на лапу. — На абордаж! Тільки не кажи, що це справді Кракен, бо в мене на нього не вистачить аргументів».

Я міцніше притиснула до себе Стаса, який, на диво, не плакав, а лише великими очима дивився на воду.

Яхта знову хитнулася, і я зрозуміла: що б там не було за бортом, це точно не дельфіни.

Моє спокійне життя, яке я так відчайдушно намагалася втримати в руках, зараз розліталося на друзки разом із цією тишею.

— Андрію! — крикнула я, намагаючись втримати рівновагу, поки палуба знову пішла з-під ніг.

Що б це не було — технічна несправність чи справжня небезпека, — я відчула, що момент «догралася» нарешті настав у всій своїй красі.

Якщо це та «астральна кочерга» з мого сну накликала на нас якусь морську потвору, то обіцяю: як тільки все вгамується, я повернуся в той астрал і так «поясню» тій пані відьмі правила хорошого тону, що вона сама почне проситися в монахи до пінгвінів!

Але замість очікуваного щупальця Кракена чи піратського фрегата на рівні палуби... ні, трохи нижче, але зовсім поруч, — я побачила його.