Розділ 68

За бортом яхти відбувалося справжнє диво. Ціла зграя дельфінів грайливо супроводжувала нас, вистрибуючи з води з такою грацією, що я завмерла.

«Злато, дихай, це не сон, хоча після кочерги в астралі ти вже нічому не маєш дивуватися, — майнуло в думках. — Вони справжні. Живі. Такі вільні...»

І тут мої внутрішні папуги, які досі поводилися підозріло тихо, раптом почали творити неподобство.

Один звідкись витягнув мікрофон.

— Добрий ранок, шановні глядачі. Ви дивитеся National Geographic. Сьогодні ми спостерігаємо надзвичайно рідкісне явище — закохану Злату в природному середовищі існування.

Другий папуга негайно заговорив голосом диктора:

— Зверніть увагу на поведінку особини. Побачивши дельфінів, вона тимчасово забула про відьом, астральні кочерги, прокляті годинники та кримінальні пригоди родичів.

Третій папуга діловито підняв крило:

— Поправочка. Не забула. Тимчасово відклала паніку.

— Слушне уточнення, — погодився диктор.

— А ось і самець. Великий, впевнений у собі та підозріло багатий.

— Дуже підозріло багатий, — уточнив третій.

— Самка вже добровільно тримається за його руку і не демонструє жодних ознак бажання втекти.

— Більше того, схоже, вона сама не проти залишитися.

Я стиснула зуби.

— Замовкніть.

— Як бачимо, особина проявляє типову реакцію заперечення.

— Це стандартна стадія. Після неї зазвичай іде стадія «я зовсім не закохалася».

— А потім стадія «ой», — серйозно додав третій папуга.

Я мовчки дивилася на дельфінів.

— Наукова спільнота вважає процес приручення майже завершеним.

— Діагноз підтверджено, — підсумував третій.

— Я божевільна. Дякую за підтвердження, — подумки огризнулася я.

— ТАК ІДІТЬ ВИ... В ДЖУНГЛІ!

Папуги образилися рівно на дві секунди.

— Ой.

— Вона нервує.

— Точно закохалася.

— Діагноз остаточно підтверджено.

— Дивись, — тихо сказав Андрій, зупиняючись поруч.

Я притиснулася до поруччя, спостерігаючи, як дельфіни розсікають хвилі. Хвиля захвату накрила мене з головою — чистий, дитячий захват, який я давно забула під шаром дорослих турбот та іронії.

Я обернулася до нього, і моє серце зробило той самий пірует, що й дельфін у воді.

— Вони... вони насправді тут, — прошепотіла я, відчуваючи, як зникають останні залишки мого «ранкового божевілля». — Андрію, це неймовірно.

Він дивився не на дельфінів, а на мене, і в його очах було стільки тепла, що море навколо здавалося вже не просто водою, а безкрайнім відображенням нашого ранку.

Я знову відчула міцне стискання його долоні, і цього разу всередині не було ніяких запитань — тільки абсолютне, прозоре відчуття, що десь у цьому моменті, між небом, морем і його рукою в моїй, я нарешті відчуваю себе вдома.

Я вдивлялася в дельфінів, але всередині мене все вже давно перетворилося на суміш страху та відчаю. Поруч Стас — шестирічний син Андрія — ганяв по палубі, сміючись на повні груди, зовсім не підозрюючи, що над нашою ідилією вже збираються хмари.

А я... я вже бачила перед очима Макса. Цей білобрисий красунчик з очима хижака не дасть мені спокою. Він не просто гукає «Пані Злато», він готує клітку. Він знає про шахрайство мого брата, знає, що я була в це замішана, і лише чекає слушної миті, щоб зачинити мене за ґратами.

«Злато, ти в пастці, — озвалися папуги, і цього разу голос диктора був гранично серйозним. — Особина перебуває у стадії "передкатастрофічного усвідомлення". Вона забула, що вона не просто закохана — вона потенційна злочинниця на відпочинку».

— Післязавтра повертаємося, — раптом промовив Андрій. Його голос був таким буденним, що я ледь не здригнулася. — Треба закінчувати справи.

Повертатися?

Це слово вдарило сильніше, ніж кочерга в астралі.

Повертатися — це значить знову зустріти Макса. Це значить знову почати ховатися. А ще ця проклята дипломна робота... Я до неї навіть не торкалася. Театральний випускний, де всі будуть сяяти, а я буду намагатися не збожеволіти від того, що в будь-який момент на мої руки можуть вдягнути кайданки.

Андрій підійшов ззаду. Його руки обережно лягли на мою талію, обіймаючи так міцно, ніби він міг захистити мене від усього світу. Він притиснувся підборіддям до мого плеча.— Злато, про що думаєш? — запитав він тихо, вдихаючи аромат мого волосся.

Я напружилася, відчуваючи його тепло. Якби він знав... Якби він дізнався, що я не та, ким здаюся, що моя родина — це суцільний кримінальний сценарій, а не драма про успіх.

— Про те, що мені... — я затнулася, підбираючи слова, щоб не зрадити власну паніку. — Про те, що мені страшно повертатися.

— Страшно? — він трохи відсторонився, вдивляючись у моє обличчя. — Чого саме?

— Усього, — видихнула я, дивлячись на безкрає море. — Завтра настане вівторок, і... Там у мене... там у мене ще нічого не готово. Театральний випуск, дипломна робота, на яку я навіть не дивилася...

«О, чудовий маневр, — прокоментував папуга-диктор. — Особина використовує дипломну роботу як димову завісу. Справжня проблема досі не озвучена».Третій папуга діловито підняв крило:

«Поправочка. Рівень ухиляння від головної теми — дев'ять із десяти».«Діагноз підтверджено», — підсумував другий.

Я подумки порахувала до трьох.

«Ще одне слово — і ви балійські папуги. А до Києва ви не доїдете. Баста».

Папуги миттєво розвернулися хвостиками.

І замовкли.

Нарешті.