Розділ 67

Я лежала прямо на підлозі каюти, стискаючи край важкої ковдри, яку уві сні намагалася перетворити на зброю. Мої очі розплющилися, і я з ненавистю вдивилася в стелю.

Раптом двері каюти відчинилися.

Андрій.

Він зайшов і, побачивши мене на підлозі, завмер.

— Злато... — він кинувся до мене, опускаючись на коліна, і його руки, прохолодні й сильні, торкнулися моїх плечей. — Ти що? Що сталося?

Я повільно перевела на нього погляд, усе ще відчуваючи післясмак тієї дивної «астральної бійки». Мої очі, мабуть, метали блискавки.

— Лежу... — відрізала я, намагаючись зберегти максимально незворушний вигляд, попри те, що хвилину тому бігала за відьмою з кочергою. — Відпочиваю.

Андрій кліпнув раз, другий, намагаючись осягнути картину: його гостя, яка ще вчора виглядала як мрія, сьогодні лежить на підлозі з таким виразом обличчя, ніби готова проковтнути його живцем разом із усією яхтою.

— На підлозі? — перепитав він, обережно допомагаючи мені підвестися.

— Так, — відповіла я, піднімаючи підборіддя з таким виглядом, ніби це був мій улюблений спосіб проводити ранок.

— Зручно? — він нахилив голову, і в його очах, попри явний переляк, знову пробилася та сама лукава іскорка, яка так дратувала і водночас притягувала мене.

Я глянула на нього, потім на годинник, що мовчав на тумбочці, і ледь стримала бажання запитати, чи не бачив він випадково якусь стару каргу у своїх снах.

Але замість цього лише пирхнула:

— Бувало й краще, але для зміни обстановки — саме те.

Він уважно вдивлявся в моє обличчя, наче намагався прочитати в ньому те, що я намагалася приховати за своєю удаваною байдужістю.

— Ти точно в порядку? — запитав він, і в його голосі я відчула ледь вловиму тривогу, яка ніяк не в'язалася з його звичною впевненістю.

Він простягнув руку — велику, надійну, ту саму, що вчора так легко підхопила мене на палубі. Я на мить завагалася, але все ж вклала свою долоню в його.

— Піднімайся, принцесо, — промовив він м'яко, хоча в очах усе ще блищало те саме лукаве запитання. — Ходімо, я хочу дещо тобі показати.

Він допоміг мені піднятися, обережно підтримуючи за талію, поки мої ноги знову звикали до вертикального положення.

— Доброго ранку, — сказав він, зупинившись зовсім близько.

— Доброго, — відповіла я ледь чутно, відчуваючи, як гнів після «астрального бою» миттєво тане під його поглядом.

Він подався вперед і ніжно, майже невагомо торкнувся моїх губ своїми. Цей поцілунок був таким легким, що мені захотілося затримати цей момент назавжди, забувши про всі годинники, прокляття та дивні сни.

— Ходімо, — повторив він, відсторонено посміхнувшись, і ми, не розриваючи рук, вийшли з каюти назустріч ранковому сонцю.

Ми виходили з каюти, і я спіймала себе на думці, що це виглядає до болю правильно: ми разом, рука в руці, пара. Андрій щось жартував, намагаючись розвіяти той наліт дивної напруги, що лишився після мого «ранкового лежання», але я майже не чула слів. Його рука тримала мою настільки надійно, що мені здавалося, ніби він не просто веде мене на сніданок, а тримає в центрі свого світу, не даючи впасти.

Коли ми піднялися на палубу, моє дихання перехопило. На невеликому столику нас чекав сніданок: кава, від якої здіймалася ароматна пара, свіжа випічка та щось неймовірно запашне, від чого одразу розігрався апетит. Але сніданок відійшов на другий план...