Розділ 66

Я прокинулася від дивного відчуття спокою, яке в моєму випадку завжди було передвісником катастрофи.

Поруч було порожньо.

Величезне ліжко в каюті Андрія здавалося безмежним, а моє тіло — зрадницьки голим і якимось... іншим.

«Ну що, Злато, вітаю, — прошепотів у голові той самий іронічний голос, який зараз звучав якось надто приглушено, ніби десь під шаром цукрової вати. — Ахтунг повний. Капітуляція підписана, печатка поставлена, і, судячи з твого стану, ти закохалася по самі вуха. Метелики в животі? Та ні, там цілий десант рожевих метеликів, які влаштували дискотеку з рожевими слонами. Ти попалася. І, схоже, тобі це подобається більше, ніж будь-яка інша авантюра».

Ух... Від цієї думки перехопило подих.

Я перевела погляд на тумбочку і різко сіла, відчувши, як холодний піт стікає вздовж спини.

Поруч із ліжком стояв той самий наручний годинник. Той самий, який кілька тижнів тому приносила Вероніка на прийом, бо хотіла причарувати Андрія. Тоді він видавався дивним не лише через стертий напис, а й через свою дивну, майже містичну притягальність.

Він тут. Андрій був тут.

Я нервово озирнулася, намагаючись вловити бодай слід його парфуму на своїй шкірі. Моє серце в грудях вибивало такий ритм, ніби намагалося пробити ребра і втекти кудись подалі від цієї прірви, у яку я з таким ентузіазмом стрибнула.

«Стримайся, — наказала я сама собі, натягуючи простирадло до підборіддя, хоча знала, що це безглуздо. — Ти просто прокинулася. У чужому ліжку. На яхті. Закохана, як остання школярка, в чоловіка, про якого знаєш менше, ніж про вищу математику. Злато, це не просто ахтунг, це фіаско. Але чому, в біса, мені так хочеться, щоб він зараз увійшов у цю каюту?»

Тиша каюти тиснула, наповнена відчуттям його недавньої присутності.

Я знову подивилася на годинник — його стрілки завмерли, чи, можливо, це я завмерла в часі?

Здається, саме з цього моменту моє життя остаточно перестало бути сценарієм, який я контролювала.

Я була повністю в його владі, і, що найгірше, я не збиралася чинити опір.

Я перевела погляд на крісло — там, акуратно складені, лежали мої речі, а поруч стояла моя сумка. Так, отже, це був не сон і не гра уяви: Андрій дійсно переніс мене сюди, у свою святая святих, поки я перебувала в стані абсолютної ейфорії. Цікаво, він зробив це з турботою чи просто щоб мені було легше втекти, як тільки я протверезію від власного щастя?

Я швидко прийняла душ.

Одяглася, наче збиралася на допит, а не на сніданок із чоловіком. І все ж, коли я вже була готова вийти, мої пальці самі потягнулися до тумбочки.

Обережно взяла годинник до рук. Він був холодним, важким і дивно вібрував у долонях. Як тільки метал торкнувся моєї шкіри, вся моя іронія — мій останній бронежилет — раптом злетіла, як картковий будинок. Стало зовсім не смішно. У грудях ніби щось обірвалося, і я відчула, як реальність навколо починає викривлятися.

Кімната раптом хитнулася, наче яхта в самий розпал шторму. Стіни попливли, втрачаючи обриси, і я відчула, що провалююся — не в сон, а в якийсь глибокий, темний, нескінченний тунель. Холодний страх паралізував кінцівки.

«Все, Злато, ти догралася...» — ця думка спалахнула в голові як останній сигнал SOS, перш ніж межа між мною та реальністю остаточно стерлася.

Темрява накрила мене з головою, і останнє, що я встигла відчути перед тим, як остаточно втратити свідомість, був металевий присмак на губах і повна, абсолютна відсутність повітря.

Я ж знала, що годинник дивний. Тітка Роза попереджала. А я, дурепа…

Світ навколо мене розчинився, і я відчула, що лечу кудись углиб.

Раптом я вже не в каюті Андрія, а в якомусь чужому, напівтемному будинку, де повітря пахло старими травами та вогкістю. У кутку, біля печі, сгорбилася якась постать у темному лахмітті. Вона шепотіла щось над тим самим наручним годинником, що лежав у неї на долоні.

Я завмерла, спостерігаючи, як її сухі, пазуристі пальці виводять якісь дивні знаки в повітрі. У голові відразу клацнуло: вона чаклує. На нього. На мого Андрія.

«Ах ти ж стара карга, — промайнуло в моїй голові, і іронія змішалася з такою лютою, чистою люттю, що в мене навіть дихання перехопило. — Здумала на мого чоловіка лапи простягати? Через мій труп!»

Я озирнулася — і, звісно, під рукою виявилася кочерга. Важка, чавунна, ідеальна для того, щоб переконати чаклунку в неправильності її вибору об'єкта для привороту. Я не відчувала страху, лише нестерпне бажання розібратися з цією ситуацією тут і зараз.

— Ей, ти, стара! — гаркнула я, здіймаючи кочергу над головою. — Тобі що, своїх років мало, чи ти вирішила на моє особисте зазіхнути?

Вона повільно повернулася, і я побачила обличчя, яке було схоже на печене яблуко. Але мені було байдуже. Я рвонула вперед, розмахуючи своєю імпровізованою зброєю, намагаючись «пристукнути» її по спині.

«Ти диви, яка вертка, — думала я, роблячи випад кочергою. — Стара, а як спритно ухиляється! Ну нічого, зараз я тобі покажу, хто тут головна в цьому астралі!»

Ми почали бігати навколо печі. Це було максимально абсурдно: я — у нічній сорочці чи якомусь дивному вбранні, вона — у своєму лахмітті, і цей безглуздий бій кочергою. Я відчувала себе персонажем якогось шаленого мультфільму, але зупинитися не могла. У мене в голові пульсувала лише одна думка: вона не отримає його. Вона не має права чіпати те, що моє.

— Зізнавайся, скільки ти на нього наклала? — кричала я, намагаючись загнати її в кут між піччю та якоюсь скринею. — Де відкат? Як зняти цю «порчу»?!

Вона щось вигукувала у відповідь незрозумілою мовою, але я просто заглушила її власною люттю. Я виглядала як божевільна, але мені було абсолютно байдуже. Коли я в черговий раз замахнулася, сподіваючись нарешті влучити цій відьмі по каптуру, вона раптом розсипалася на хмару сухого листя, а годинник, що випав з її рук, полетів кудись у безодню...

Я з криком прокинулася. Серце калатало так, що, здавалося, розбудить увесь екіпаж яхти. Я сиділа в ліжку, важко дихаючи, і в руці... в моїй руці була стиснута ковдра, яку я, мабуть, намагалася використати як ту саму кочергу.