Розділ 63

Я вийшла на палубу, намагаючись тримати обличчя «професійно незворушним», хоча мої нерви були натягнуті, як струни на віолончелі перед концертом. Даніки ніде не було видно, а от басейн, вбудований прямо в палубу яхти, — справжня розкіш, про яку я чомусь не здогадалася раніше, — став епіцентром вечірнього життя.

Яхта ледь відчутно погойдувалася на спокійних нічних хвилях. Вечоріло, небо фарбувалося в густі відтінки індиго, і в цьому напівтемному мареві все здавалося трохи нереальним. Андрій був у басейні. Він плавав у темних шортах, граючись зі Стасом, який, як виявилося, плавав не гірше за маленьку рибку. Андрій раз у раз підкидав сина над водою, і палубу наповнював радісний дитячий сміх.

Я завмерла біля борту, спостерігаючи за цією ідилією. А потім Андрій, закінчивши черговий заплив, розвернувся, щоб схопити Стаса.

У цей момент у мене в голові запала та сама ультразвукова тиша. Глуха, абсолютна, така, від якої дзвенить у вухах.

Його спина. Це було... це було все. Повний безлад.

Його широка, м’язиста спина була поцяткована свіжими довгими подряпинами — моїми слідами, які я залишила на ньому лише годину тому під час нашого «шторму» в кабіні. Вони світилися на шкірі під світлом підводних ламп басейну, як доказ моєї власної зухвалості. Боже, я ж залишила на ньому карту свого божевілля, і він, не моргнувши оком, тепер демонстрував її на публіку. Ну, принаймні на очах у сина.

Мене кинуло то в жар, то в холод.

«Злато, ти просто геній маскування, — іронічно прошепотів внутрішній голос. — Залишити автограф на спині мільярдера і сподіватися, що ніхто не запитає, звідки ці "прикраси"?»

Андрій, здавалося, відчув мій погляд. Він завмер, спираючись руками на бортик басейну, і повільно повернув голову в мій бік. Краплі води стікали по його грудях, волосся намокло і прилипло до чола, роблячи його ще більш небезпечним і хижим. Він дивився на мене, і в його очах я побачила ледь помітну, іронічну усмішку.

Він точно знав, що я бачу ці сліди.

Він навіть не думав їх приховувати.

— Злато, ідеш плавати чи... вивчаєш горизонт? — запитав він, і в його голосі вчувалися низькі, тягучі нотки провокації.

Стас хлюпнувся поруч, нічого не помічаючи, а я стояла на палубі, відчуваючи себе як на допиті під яскравим прожектором. Головна напруга зараз пульсувала в тому, як він мовчки вичікував моєї реакції, насолоджуючись моїм збентеженням.

«Горизонт? Я вивчаю, як швидко можна згоріти від сорому, не стрибаючи у воду», — подумала я, але вголос видавила лише:

— Я... я краще почекаю. Тут... досить свіжо.

Андрій ледь помітно хмикнув, і в цьому звуці було стільки впевненості, що в мене перехопило подих.

Він знав, що я все бачу. Він знав, що саме привернуло мою увагу. І, здається, моє збентеження подобалося йому значно більше, ніж мало б подобатися нормальній людині.

Я присіла на шезлонг, вдаючи, що нічне небо — це найцікавіше, що я бачила в житті, а зовсім не та «художня галерея» у вигляді глибоких подряпин на його спині, що так недбало виставлена напоказ під світлом підводних ламп. «Справді, Злато, — промайнула іронічна думка, — якщо вже залишати автографи, то варто робити це хоча б менш публічно».

Даніка з'явилася нечутно, просканувавши нас своїм фірмовим холодним поглядом, від якого я знову відчула себе комахою під мікроскопом. На щастя, час Стаса спати настав — він, ще трохи розбурханий іграми, протараторив «на добраніч» і зник у надрах яхти. На палубі нарешті запала тиша, ставши ідеальним фоном для напруги, яка між нами буквально іскрила.

— Злато, йди до мене, — тихо покликав Андрій.

Це було сказано так буденно, ніби він кликав мене на ранкову каву, а не в басейн серед ночі.

Він повільно вийшов з води, і кожен його рух був наповнений грацією хижака, який не має потреби поспішати. Коли він зупинився поруч, я відчула від нього хвилю тепла. Він обережно, майже невагомо провів долонею по моїй щоці, відсуваючи вологе пасмо, і цей ледь прохолодний дотик на тлі розпеченої шкіри змусив моє серце пропустити удар.

— Боїшся замерзнути? — прошепотів він, не зводячи з мене очей, у яких мерехтіли відблиски підводних вогнів.

Я ледь чутно видихнула, намагаючись не звалитися прямо в басейн від одного лише його погляду.

— Я... я зовсім не вмію плавати, — видавила я, відчуваючи, як мої щоки знову починають жити власним життям, палаючи від сорому і пам'яті про те, що сталося в кабіні.

Андрій ледь помітно посміхнувся — ніжно, але з тим самим прихованим вогником, який видавав його з головою.

— О, я вже в курсі, — промовив він, і в його голосі прослизнула така іронічна лагідність, що мені стало ніяково. — Я мав змогу переконатися, як саме ти «тримаєшся на плаву».

Він простягнув руку — велику, надійну, але з тією небезпечною ноткою влади, від якої мої власні принципи розліталися вщент. Він просто чекав.

— Йди до мене, русалко. Навчу, — додав він, і в цьому запрошенні було більше обіцянки пригод, ніж уроків плавання.

«Русалко... — іронічно хмикнув мій внутрішній голос, спостерігаючи, як я сама добровільно тягнуся до його долоні. — Швидше рибка, яка вже сама запливла в сіті і тепер їй там подобається».

Але я вже підвелася. Мої пальці вклалися в його долоню, і знайомий електричний розряд знову пройшов крізь тіло, нагадуючи, що повернення до нормального життя сьогодні не передбачається.

— Ну що ж, — видихнула я, ледь помітно посміхнувшись у відповідь. — Ходімо поплаваємо. Тільки, будь ласка, не кидай мене в глибоку воду без попередження.